Розділ 48 Демон

Був саме червень 41-го. Якби ще німці почекали хоч кілька місяців, ми б переробили на нашому підприємстві усіх тих «ворогів народу». Шкода. Нам прийшов наказ від нашого начальства з Києва, а їм, за чутками, наказував сам Берія: усіх політичних, якими були понабивані тюрми, треба було знищити… Я тоді кидався по тюрмах усієї Галичини, допомагаючи енкаведистам виконати той наказ. Запам’яталася тюрма на Лонцького у Львові. Гарно було. Ну, і Самбір, звісно. Ми тоді вивели частину в’язнів на подвір’я і почали розстрілювати. Тюремний «мікрофон» тут же прокричав про це по всіх камерах – і в’язні почали вириватися на волю. Вони повивалювали двері і вибігли на подвір’я, де почали розносити брами. Охорона відкрила вогонь. Кілька наших бійців спробували їх зупинити, але втікачі, озброївшись ринвами, карнизами, стільцями – хто чим міг, – тут же побили тих солдатів, рознести браму і вирвалися на вулицю. Поміж утікачів я зауважив й Івана з Городка. Твою мать! Доки я вигадував для нього кару, він вирішив дати ноги! Та ні, голубе…

Я вихопив автомат і кинувся за ними, стріляючи. Одна куля за одною просвистіли біля Іванової голови, вбиваючи когось із його товаришів, та цей виродок продовжував бігти! Вулицею саме марширували радянські солдати.

– Бєй фашистскую сволочь! – крикнув я їм, проте солдати навіть зброї до рук не взяли: чи то не зрозуміли, чи не захотіли стріляти у беззбройних людей.

– ФАК! – модно вилаявся я і пішов назад до тюрми. Нам треба було терміново вибиратися звідси: завтра тут уже мали бути німці.

Отак, відступаючи, більшовики зробили те саме в Дрогобичі, Станіславові, Жовкві, Золочеві, Перемишлі, Ковелі, Луцьку та інших містах Галичини і Волині. Чисельність замордованих у ці дні людей обраховувалася десятками тисяч. Звітували ми про зачистки західноукраїнських тюрем до Києва начальнику тюремного управління НКВС УРСР товаришу Філіпову, а він уже звіти передавав далі – до Москви.[14]