Розділ 48 Демон

– Бачили очі, що купували, – їжте, хоч повилазьте! – гаркнув я йому словами класика й переступив через його тіло.

Тут у «цех» зайшов Лихо.

– Де ти так довго лазиш? Шо тут за бардак?!

Лихо був червоний: злий і втомлений.

– Та ви мене, б…, вже з…! Я шо, кінь, шоб тут х… у три зміни?! Де, б…, майстри пішли, де ті й… підсобники?! Скільки можна вкалувати без обіду, без відпустки і перекуру. Та пошлю я вас всіх н… і піду, б…, на лікарняний!

Да, бригадир у мене породистий… Він іще погорлав трохи, криючи мене, партію і товариша Сталіна тяжким матом, доки нарешті не заспокоївся.

– Ти тут сильно на товариша Сталіна не тойво. Не забувай, чий хліб жереш. Скажи ліпше, що там з планом.

– Нормально. До Великого Жовтня перевиконаємо… Ти ліпше поможи, давай. Бачиш он ту дівулю. Бери, роздінь її: лахи на купу, тіло на «кухню». Ага, перевір, чи нема золотих зубів. Якщо є – вибий. Молоток – он там.

Я став над дівчиною – була вона вся в крові. Не хотілося бруднити руки, тож узяв за пишну чорну косу і потягнув. Коса раптом відірвалася.

– Шо за фак?

– Та ти за ногу тягни, ідіоте, – підказав збоку Лихо. – Дівуля цілу добу висіла за косу підвішана – не витримала.

– Знаєш, що, бригадір, не наше начальницьке діло трупи волочити. Мені треба йти: маю ще на «кухні» ревізію…

– Ну і вали! – почув я у спину.

На «кухні» керував «шеф» Біда. Цей виробничий підрозділ був його дітищем, за яке я товариша похвалив і обіцяв підвищення. Річ у тому, що трупи, тобто відходи від нашого виробництва, уже не було де дівати, тож цей передовик виступив із раціоналізаторською пропозицією: трупам відрубувати голови, закопувати, а тілами годувати в’язнів і псів. Ми так і зробили, вбиваючи одним пострілом двох зайців.

Колись за багато-багато літ після цього якісь хлопаки зроблять по телебаченню шоу, назвуть його типу пекельної кухні, чи що… Їх би сюди, щоб хоч одним оком зиркнули, що тут у нас робилося і які страви ми готували. Ото б вийшло знамените шоу! Глядачі, сидячи на диванах перед телевізорами, відразу б посивіли, а у кого слабший живіт – ті б дристали далі, ніж бачили…

У Біди тут чистота, все поскладано.

– О, начальство. Ану пробуй…

Він набрав дерев’яною ложкою юшки просто із величезного баняка. Я скуштував: супчик вдався досить наваристий.

– Непогано. Можна ще трохи підсолити, – зауважив я.

– Та пішли вони… Їм тут що, ресторан чи шо? – резонно зауважив «шеф», я з ним погодився і пішов геть: завтра на нас чекає важкий день.