Розділ 38 Марія

– Та пишемо потроху. Через те писання і виникли клопоти із тою самоідентифікацією. Злі язики чутку рознесли, що я не українець-русин, а єврей… Справді, хіба ж може русин створити поезію, хіба ж уміє взагалі писати, коли створений виключно для роботи на полі? Одного разу для того, аби довести, що я справді українець, мусив одному господарю загін бульби підгорнути.[8]

Незважаючи на попередньо вороже ставлення до цього чоловіка, я засміялася із тої пригоди.

Тут до хати увійшов мій Івасик. Побачивши гостя, чемно привітався:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава навіки Богу, – відповів гість. – А ти виріс, Іванку…

– Ви знайомі? – запитала я.

– Так. Іванко колись зі своїм татом приїздили до мене до Львова, – мовив чоловік.

– Мамо, – пояснив мені мій шестилітній син. – Та це ж сам Іван Франко!

А я-то думала, де бачила цього чоловіка раніше?! Та його вся Україна знає і шанує, а він прийшов до нашої хати! Тут були вже Лесь Мартович, Василь Стефаник, Наталя Кобринська, Іван Труш, В’ячеслав Будзиновський, Василь Бобинський, Олена Кульчицька, не кажучи вже про братів Окуневських та Озаркевичів. Франко ж сюди завітав уперше.

Прибіг мій Іван зі своїми товаришами. Коли перша хвиля радості від несподіваної зустрічі минула, на столі вродилася плящина та вареники, политі пахучою зажаркою.

Вони згадували всі ті старі часи, обговорювали теперішні та будували плани на майбутнє. Наша хата поволі заповнювалася людьми, так що невдовзі всередині не було де і яблуку впасти. Говорили про завдання «Просвіти», про нові школи і читальні, про вибори і газети, про москвофілів і народовців, про російського царя й австрійського цісаря. Коли говорив Франко, то всі мовчали, слухаючи його мудрі слова і хапаючи їх жадібно, ніби спраглий у пустелі краплину води. Іноді казав своє слово і мій Іван, тоді й сам Іван Якович прислухався і згідно кивав головою. Час минав непомітно, усім було дуже цікаво. Навіть я долучилася до розмови, хоча й вороже спочатку поставилася до Франка. Багато хто з людей просив його прочитати вірша – і Франко робив це. До нашої хати сходилися усе нові й нові господарі. Усі прийшли, аби побачити, послухати того самого Франка. «Ходіть, люди, з хат і з поля! Тут кується краща доля. Ходіть люди, порану, вибивайтесь з туману!» – пригадала я собі слова великого Каменяра.

І люди вибиралися! Осередком культурного життя нашого міста став будинок Лонгина Озаркевича. Ми створили у Городку філію «Просвіти», і її установчі збори відбулися 14 березня 1909 року. Разом з тим у нашому містечку народилося спортивно-патріотичне товариство «Сокіл». Русини не хотіли вже бути темною масою, готовою терпіти приниження від поляків і німців, не йшли на поводу у москвофілів. Мені від цього ставало страшно, але водночас почувалася сильнішою: разом з нами вставали і мирним маршем починали крокувати все більше людей.