Розділ 39

— Коли в кімнаті, де працювала колись Галя, знайшли ртуть, мені стало не по собі. По пам’яті склав список. Виявляється, пам’ять наша здатна фіксувати більше, ніж ми думаємо. Я згадав поіменно всіх, хто тут працював, і навіть за яким столом хто сидів. Несподівано виявилося, що багато кого вже нема на цьому світі. Я попросив відділ кадрів відшукати телефони решти, на післязавтра домовився в поліклініці, щоб вони пройшли обстеження на виявлення слідів отруєння ртуттю. Звичайно, минули роки, слідів може й не бути, та можуть бути наслідки. Ще добре, що це приміщення останніми роками використовували як архів. Треба порушувати карну справу.

— Можете не турбуватися, це вже зроблено, поки ви вагалися та зволікали тут, злочинець потрапив у належне йому місце.

І я розповіла про те, як шукала Артура, як знайшла його, що було та що, на мою думку, буде далі.

Шеф довго дивився на мене.

— І все це ви самі з’ясували?

Дивне запитання.

— А ви навіщо Артура шукали?

— Навіщо шукав? Важко пояснити. Коли скажу, що хотілося на нього подивитись, допомогти, надолужити те, що не зробив для нього, адже Галя мене просила — буде близько до істини. Сумління прокинулося. Хоча хто я йому?

— Зрозуміло. А Марина в лікарні, я гадаю. Провідувати її нема кому, батьки далеко в селі, старенькі вже. Будемо з Артуром її підтримувати якось. Ігор уже не даватиме грошей. Я останнім часом думаю, що всім нам бракує юридичних знань. Варто б піти вчитися на юриста. Треба захистити права Артура, та й права Марини з’ясувати. У Ігоря ж нерухомість неабияка, хоч може, вона не на нього записана. У Артура попереду ціле життя, на навчання потрібні кошти. Та й Маринина інвалідність потребуватиме витрат.

— А знаєте, я ніколи не міг подумати, що ви така.

— Яка?

— Несучасна, мабуть. Поталанило всім людям, які з вами спілкуються.

— Ви й себе маєте на увазі?

— І себе також. Нас усіх.

Коли ми виходили з кабінету, секретарка ще друкувала на комп’ютері якісь папери. Звісно, їй же цікаво, що там відбувається.

— Віко, ти, певно, відімкнула мобільного. Твій Рома чекає на рецепції.

— Дякую, біжу.

— Зачекай, я хочу, щоб ти мене записала на акцію, ну, на ту, де шефу треба косметику подарувати.

— Пізно.

— Як це пізно? Ну, чого я така невезуча?