Розділ 39

— То ви з розрахунком її прилаштували?

— Ну, не те, щоб із розрахунком. Просто так сталося якось випадково. А вже потім я подумала: а чому б і ні? Та вона виявилась такою дикою. Француз дзвонить: коли зустрічати, мовляв. А тут колишній чоловік, Сидір — бац, і ламає ногу. На рівному місці, в новорічну ніч. І вона відмовляється від поїздки, бач, на ноги його ставити буде. А де він був, коли вона на трьох роботах горбатіла?

— Співчуваю, Віко, співчуваю.

— Кому? Мені, їй, інваліду?

— Усім вам. А він інвалід?

— Інвалід на всю голову. Таку жінку покинути! А тепер про опудало. Ви на рівному місці образили людину, хоча й не знаєте про неї нічого. Ну, гей він, ну, то й що з того? Він на вас не зазіхав, то навіщо ви про нього так?

— Гей? А всі казали, що ви живете разом.

— Правду казали. Жити йому не було де на той момент, ось і жив у мене.

— А зараз де?

— Не буду вам брехати, бо він у тюрмі. Це йому я купила крем, як на те пішло, а не вам. Там не солодко, самі знаєте, а особливо геям. Він талант, просто не туди пішов, дорогу слизьку обрав. Хотів, щоб я квартиру одну продала, а в ній старенька жила, ну, ми домовилися з юристами-покидьками, все було на мазі…

— Віко, ви хотіли чужу квартиру продати?

— Хотіла, та не продала. Так сталося. А Олега сама здала міліції. Тільки, скажу я вам, так паскудно — здавати когось. Навіть злочинця. За ним стільки всього. І женився на бабусях, а потім розлучення вимагав і розподілу майна, й за гроші до університету влаштовував без іспитів наївних провінціалів, і салон дизайнерський тримав, де розробляв ексклюзивні всілякі речі, а сам їх купував на китайському ринку, й туристичну фірму відкрив, набрав групу бажаючих летіти на сафарі. Люди приїхали в аеропорт, а квитки виявились ксерокопіями кольоровими. Жодного разу не повторився, тому й зловити його не могли. Люди, коли його бачили, наче під гіпноз потрапляли. Він актор, хоч не має повної освіти. А я обчислила, мене не обдуриш. Знаєте, як він готував?

Шеф підійшов до шафи, дістав пляшку коньяку, подивився крізь неї на лампочку.

— Інно, принеси чарки, — сказав крізь прочинені двері, які відразу й зачинив.

Секретарка швидко принесла маленькі чарочки й залишила нас. Її очі нічого не виражали, але я могла уявити, чого це їй коштувало.

— Вип’ємо, Віко. Я не можу стулити все докупи й не знаю, чи можу вам вірити. Але коли це правда, як же непросто вам було весь цей час!

— І не кажіть. Непросто. Тепер усе позаду. Але знаєте, думаєш, що все, край неприємностям, а це якраз початок нової історії. Так уже було.

Ми випили коньяку, закусили горішками. Помовчали.

— Не знаю, чи правильно зроблю, коли розповім вам, що колись, дуже давно в мене була знайома, в мене була кохана, ми вчилися на одну спеціальність, але в різних групах. Її звали Галею.

— Гарне ім’я. Я здогадуюся, про кого ви.