Розділ 39

— Так, здогадуєтесь. Вона працювала в нашому відділі.

— Працювала. Вам важко говорити про це. Може, налити?

— Налийте.

Ми випили ще по чарочці. Нічого страшного, вони манюні.

— Ну, то що далі? — моя сміливість прибувала.

— Ми з нею товаришували всі роки, що училися в інституті. Вона була талановита серйозна дівчина. Дуже вродлива. Я дивлюся на сучасних молодих дівчат — таких, як Галя, не побачиш.

— Ви знаєте, вибачте, що перебиваю, це добре. Це означає, що ви ще не зовсім старі. А коли по-справжньому постарієтесь, то всі дівчата здаватимуться красунями.

— Мені й зараз здаються всі молоді красунями. Але… Галя була набагато за вас усіх і вродливіша, й мудріша. За нею весь потік упадав, та їй було байдуже. З усього оточення чомусь вона зупинила свій погляд на мені, та я був щасливий. П’ять років щастя пролетіли, мов єдина мить. Потім був розподіл. Ми обоє потрапили сюди. Я все наполягав, щоб швидше одружитися, обручку тонесеньку купив, тоді в моді такі були, і носив завжди з собою, чекав нагоди.

— Не треба було чекати. Треба було сказати: «Заплющ, Галю, очі, я тобі щось дам…»

— Мабуть, що так. Бо тут на неї накинув оком один жевжик. Такий слизький тип, на лобі в якого було написано, що він барахло. Всі бачили, крім неї. Стала нервова, голосно сміялася, потім плакала. А потім сказала, що все, наші дороги розходяться назавжди. Я не повірив. А коли після роботи побачив, що він сидить на поруччі біля входу й тримає в руках її светра, підійшов і простяг йому обручку. Він гидко посміхнувся, проте взяв.

— Узяв?

— Узяв.

— Потім вона її носила. Спілкуватися ми не припинили, я змушений був по роботі час від часу з нею перетинатися. Вона швидко пішла вгору. Золота голова, фантастична ділова хватка. Її просували по службі. Народився син. На роботу повернулася швидко, сина гляділа мама. Ігор і раніше зірок з неба не хапав, а тут зовсім знітився, це зачіпало його самолюбство. Щоб якось принизити Галю, при людях говорив їй, що одружився тільки задля прописки. Вона весело сміялася, не могла повірити, що це правда. Коли їй казали, що він гуляє, також сміялася. А він гуляв. Спочатку вона не вірила, бо не мала часу на такі дурниці, як ревнощі. Потім почала хворіти. Руки трусилися, пам’яті не було, забувала елементарні речі. Коли завалила одну роботу, трохи посварили, та й забули. Потім — іще одну, а за нею іще. Коротше, я сів на її місце. Тобто, зайняв її посаду. Бо кабінет мені обладнали тут, де я зараз. Вона залишилася в старому. Чомусь ніхто не наважувався сказати їй, щоб ішла зі свого кабінету. Якось зустрілися ми біля ліфта. Вона саме збиралась лягати в лікарню. Обійняла мене й прошепотіла:

— Що буде з Артуром? Обіцяй, що не покинеш його напризволяще. Мама не впорається. Підтримай її якось.

Ми помовчали.

— А Ігор як поводився?

— Не знаю, бо він звільнився з роботи після народження малого. Я його більше, здається, не бачив. Проте, ні, бачив. Ми сороковини по ній справляли. У нашому кафе. Він прийшов, я запропонував, щоб він речі Галини забрав, ну, там записнички, ручки, фотографії. Він не схотів, сказав, що не витримає, коли візьме їх у руки. А сам так і стріляв очима навкруги. Чи мені так здавалось?

— Артура ж він любив, як ви гадаєте?

— Артур аж трусився за батьком. Я до них іще якийсь час заходив. Намагався допомогти матеріально, та мама вже не розуміла, хто я і чого приходжу. У неї щось із головою сталося. Потім мені сказали, що Ігор одружився з молодою красунею. Забрав Артура. Туди я вже не ходив. Сам одружився невдовзі.

Ще помовчали. Ще випили. Шеф продовжив: