Розділ 13

— То де ти була, все ж таки? У тебе стомлений вигляд і синці під очима. Може, це тиск? Тебе відпустили з роботи, щоб ти йшла додому й лягала спати, а ще краще — пішла б у поліклініку, бо з твоєю головою треба щось робити. Мають же бути десь ліки від мігрені.

Він узяв мою сумку, чого вихований кавалер нізащо не зробив би, бо сумки жінка не має віддавати кавалерові за жодних обставин. Це ж не тягар, а частина туалету, яка завжди має бути при ній. Із моєї елегантної торбинки стирчав паперовий пакет, а з нього, в свою чергу, визирали фотографії, складені в згорнуту двічі чисту анкету шлюбної агенції. Я мала разом із Лідією Дмитрівною заповнити той папір від її імені завтра. Фотографії були настільки професійні, що погляду не можна було відірвати. Цілу дорогу в метро я їх тихенько роздивлялася. Ну, невже це я? І серце заходилося від радості. Треба буде ще замовити штук по п’ять кожного виду, надіслати всім родичам — негативи також були в конверті. Мама, звичайно, схоче деякі збільшити, щоб розвісити по квартирі. І бабуся схоче собі, повісить біля Матері Божої. Я їм надішлю всі, за винятком однієї, тієї, де я лежу в білизні від «Калини» на животі та розмахую ногами в сріблястих мештах, зашнурованих до самих колін. Вигляд у мене там спокусливіший навіть за той, якби я була гола-голісінька. А може, в мене манія величі?

Коли Рома взяв сумку, я ще не зрозуміла, що пропала, що більше я його не побачу, що жити мені далі буде нецікаво, бо Рому втрачено назавжди. Я ще посміхалася, а він здивовано тяг за кінчик фотографію, де я легковажно схрестила за спиною ноги, взуті в сріблясті мешти.

— Молодець, кузочко, що фотографії надрукувала, я думав, що плівка з Єгипту вже десь пропала з кінцями.

— Це не з Єгипту, єгипетську я ніяк не віднайду, пошукай у себе, — і тут до мене нарешті дійшло, що зараз станеться. Стою тут, радію, а вже власними руцями могилку собі викопала.

— Це ти де? Це ти коли? — Рома перестав посміхатися.

— Ой, облиш, — я намагалася відібрати у нього фотографії, але він тримав їх високо над моєю і навіть над своєю головою, напружено вдивляючись у дивовижну красуню, яка стояла ось тут, на тротуарі — тільки руку простягни. Навіть якби відібрала, вже запізно було щось пояснювати. До того ж, я ні в чому не завинила, чого маю виправдовуватись? Я ж не винна, що така гарна вродилася.

— Кузочко, ти така… Але коли ж це ти сфотографувалася? І що це за туфлі? Таких я на тобі не бачив. Казала, що не любиш підбори! А це що за светр? Я тебе не впізнаю, — Рома розгорнув аркуш, у якому лежали фотографії, та пробіг очима по чистій анкеті. Бланк із шапкою шлюбної агенції справив на нього таке приголомшливе враження, що він сполотнів і завмер. За якусь мить на Роминих губах заграла іронічна посмішка, а очі стали холодними й далекими-далекими.

— Шлюбна агенція? Я думав, що добре тебе знаю, — я ніколи не чула такого тембру його голосу, такої інтонації. — То ось де ти була… А казала, що голова болить. Я розумію…

— Знаєш-знаєш, як ніхто інший! Мама з бабусею мене так не знають, як ти. Я зараз лусну від сміху. Тримайте мене, людоньки, він щось таке вигадав! На голову не натягнеш те, що ти думаєш! Це не моє, це не моя анкета! Я не збираюся її заповнювати. Я навіть не уявляю, як такі анкети заповнюють. Та й навіщо? Ну, просто загорнула знімки, не нести ж їх у руці. В метро олію возять, кетчупи, а фотки дорого коштують, я їх відсилати мамі буду, а собі не збираюся залишати! Навіщо? Це для них радість. Хай порадіють, кого зростили. Не у всіх такі дочки гарні, як у моїх!

— А може, фотки також не твої? І я не я, і шапка не моя? Дуже до тебе дівчина подібна. Клон. Тільки дуже хитра. І тут є жених, і там сподівається дурника заловити. На, — Рома витяг із кишені ключі від моєї квартири, які мав уже давно, простяг мені, але передумав і просто поклав на лаву. — Гарного улову! Ловись рибко, мала й велика на радість дурепам. Вибач, але я мушу прийти до тями.

— Якого ще улову? Ти божевільний?

— Дійсно, в мене щось із головою, очевидно. Мені здавалося… та це тепер не має значення, що мені здавалося. Прощавай, кузочко-павучихо, — він подивився на мене сумними-пресумними очима, як у якомусь мультику. Може, про П’єро і Мальвіну.

— Ромо, ти бовдурі Забери це й послухай мене, — я схопила ключі й намагалася силоміць запхати їх Ромі до кишені, але він відбивався. Сусіди з роззявленими ротами вповільнювали крок, проходячи повз нас.

— Не зупинятись, дивитися всім перед собою! — час від часу вигукувала я, тоді вони прискорювали ходу і влітали в під’їзд, щоб спостерігати за цирком через шибку, стоячи на сходах між першим та другим поверхами.

— Вибач, я поспішаю, мама там сама.

— Твоя мама пофарбувала волосся і дивиться на себе в дзеркало! Зачекай трохи, вона ще не звикла до нового образу. Ти тільки не кажи їй, що колір не її, може, й не її, але краще вже з таким волоссям, аніж із сивим! Ти її мусиш підбадьорити. Обіцяй мені.

— Яке тобі діло до кольору волосся моєї мами? Вона не фарбує волосся. І вона також тобі вірила. Така сама наївна, як і я. Очевидно, гени. Дай-но, я пройду.

— Вона й зараз мені вірить! Хочеш, землі наїмся? Або ж заприсягнуся? Давай у кафе підемо, вип’ємо пива, у мене вже голова не болить. А може, сьогодні футбол? Тоді на футбол! Я куплю шарф і дуду. Й ми будемо дудіти голосніше за всіх, коли наші заб’ють!

— Наїжся землі, я тобі не бороню… А ще краще — напийся добряче, тільки без мене. А я, дурний, дзвоню цілий день, місця собі не знаходжу.