Розділ 13

— Що з-з-зробиш? — Лідія Дмитрівна аж заникуватися почала.

— Зроблю з вас красуню, в яку закохається француз.

— Віко, йди геть, я не хочу ніяких французів знати, що це за аферистка з тобою? Ти її давно знаєш?

— Це не аферистка, це професійний фотограф, найкращий фотограф у світі. Вона знає, з якого боку подивитися на жінку, щоб побачити в ній красуню, топ-модель. Вона знає, як поставити жінку до зйомки, щоб срака не впадала у вічі, а звертали увагу на очі й волосся. Ходімо голову мити, її час дорого коштує. Це щастя, що вона погодилася працювати на виїзді, бо не уявляю, як би я вас познайомила з французом.

— Віко, ти божевільна. У мене поламана нога, я стара вже жінка, що люди скажуть? Ти глузуєш із мене?

— Еге, я знала, що ви закомплексовані, знала, що думка людей для вас над усе. То ви заради думки сусідів та пришелепуватих приятельок здатні відмовитися від щастя? Так я вас розумію? Доля може надати такий шанс раз за все життя, а може зовсім не надати. Подумайте своєю розумною головою, кому буде погано, якщо цей француз захоче з вами одружитися? Уявляєте, в нього маєток, росте виноград, квіти, всяка всячина… Я думаю, в нього там усе добре росте, бо у Франції сільське господарство не в занепаді. І нема людини поруч, щоби поцінувала, підказала, щоб разом пораділа. Звичайно, якщо він вам огидним видасться, тоді не виходьте за нього. На вас ніхто силоміць вельон не натягне, не бійтеся.

— Але я його не знаю!

— Ви знаєте французьку, це вже половина справи. Він каже, що часу лишилося мало, на вивчення мови його витрачати — це розкіш, він хоче, щоб дружина знала мову. То його право, у цьому є логіка. Якби він був просто старим ловеласом, то сказав би, що знаєте чи не знаєте ви мову, йому байдуже. Другий плюс — ви знаєтеся на сільському господарстві. Та й були колись справжньою красунею, он Рома до вас подібний, то дівчата з нього очей не зводять. Тільки відверни голову, вже пропонують телефончик, імейльчик…

Щодо Роми Лідія Дмитрівна не коментувала.

— Та коли то було! А якщо Рома дізнається, що його мама шукає женихів по заграницях?

— По-перше, не дізнається, поки не настане час, а по-друге, він буде радий, що ви не сама. Це останній шанс — уже за рік на вас не гляне жоден жених, — відверто кажучи, я тверезо поцінувала її вигляд після лікарні, й не було впевненості, що й цей кавалер схоче вдруге на неї глянути. Та відступати було пізно. — Можете ображатися на мене, але це чиста правда, чиста-чистісінька.

— А як ти дізналася взагалі про нежонатого француза, про закордонні шлюби, про фотографа? Сподіваюся, не на стовпі зірвала об’яву? Віко, ти не пила сьогодні?

— Хіба має значення, де я почула? Випадково, і гріх із цього не скористатися. А про те, пила чи не пила, ви повторюєтеся, це склеротичні прояви — постійно ставити одне й те саме запитання.

— То ви будете фотографуватися, чи мені їхати додому? Чи мені нема чого робити? — у Аліни терпець от-от мав би ввірватися. Вона не зносила простоїв, бо штиль у роботі — це незароблені гроші.

— Будемо! — в один голос відповіли ми з Лідією Дмитрівною.

Потім я бризкала на її волосся кольорову пінку, фіксувала лаком, надавала об’єму, тоді знімала на балконі прищіпки й повторювала з одягом моделі ті самі маніпуляції, що були в моєї пані фотограф напередодні.

Лідія Дмитрівна відбивалася, не хотіла навіть дивитись на себе в дзеркало, мабуть, боялася, що втратить свідомість. Я перебирала в шафі її страхолюдні жебрацькі жилетки та блузочки. Ну й смак, я вам скажу. Добре, що в Париж її не взяли свого часу, їй же вдягти нема чого. Промучили ми свою модель понад годину, от-от мав уже надійти з роботи Рома. Проте, коли б ми знали, де Рома, могли б і не поспішати. Виявляється, він чекав на мене біля мого під’їзду. Бідолаха.

Коли я, стомлена, неначе цілий день возила тачку з гарбузом по піску, нарешті дісталася додому, побачила його, знервованого, на лаві:

— Кузочко, де ти була цілий день? Я тільки в спасіння на водах ще не дзвонив.

— Біднесенький, я так за тобою скучила! — і це було чистісінькою правдою.