Розділ 13

— Мобільний розрядився, хіба з твоїм такого не буває? Пам’ятаєш…

— Іди геть від мене! Твої пояснення можеш запхати… Разом із фотографіями, — так він зі мною ще ніколи не розмовляв. Пояснення запхати, мої чудові портрети — запхати?! Ну, це вже занадто!

— Ромо, ти пожалкуєш! Ти ніколи в житті не зустрінеш такої дівчини, як я. Схаменися, є помилки, які важко виправити. Я про твої помилки — мої мізерні порівняно з тим, що ти зараз хочеш зробити. Я не зможу жити на руїнах, я помру. Чуєш, я помру!

— Є такі помилки, яких неможливо взагалі виправити! Ти згодна?

— Я згодна, я завжди з тобою у всьому згодна, ти мусиш мені повірити!

— Дуже б хотів, тільки не вийде. Ці фотографії надто красномовні. Бувай!

— Ро-мо-о-о-о-о! — кричала я йому навздогін, тупаючи ногами, розмазуючи по обличчю сльози та витираючи мокрою рукою носа. Дарма. Він побіг геть, не повернувши наостанок голови в мій бік, підняв руку, зупинив першу-ліпшу маршрутку і вскочив у нове життя, де мені не було місця. І помчала його та пошарпана маршрутка в невідомому напрямку.

Удома я ще поплакала у бабусину подушку. Не хотілося ні їсти, ні пити. Тільки плакати. Подзвонила Лідія Дмитрівна:

— Віко, я все знаю. Дозволь, я йому все розповім, він дуже страждає! Можна?

— Ні в якому разі! Буде зневажати ще й вас. Ви все-таки мама, а мама — це авторитет назавжди. Ми не можемо собі дозволити ризикувати вашим авторитетом. До того ж, нехай це буде нашим випробуванням. Кохання має пройти через різні випробування — у правдивості останніх слів я не була впевнена, але щось казати Роминій мамі потрібно ж було.

— Ти так гадаєш? А може, не потрібен мені ніякий француз? Це ж на голову не натягнеш, де я — і де француз! Давай, пошлемо його під три чорти, я спечу «наполеон» і ми посидимо втрьох. Давай?

— Француз не винен. До того ж, він про вас іще навіть не знає. Може, він на вас і не западе. За що ж його посилати? Якби ж я знала, що робити! Давайте зачекаємо трохи. Впевнена, Рома схаменеться, почне за мене боротися. Я читала, що навіть за повій ідуть на смерть, за них борються. А я ж ні в чому не винна.

— Що ж ми з тобою накоїли? Я його буду переконувати, щоб отямився, можна?

— Не смійте! Не втручайтеся! Будь що буде. Може, Рома — не моя доля, як ви гадаєте? Так буває: думаєш, що це доля, а доля в цей час зовсім у іншому місці тиняється.

— Ви, Ганно Степанівно, з глузду з’їхали, вибачайте. Більшої дурниці від вас я ніколи не чула. Все, зателефоную при нагоді. До побачення, викиньте з голови все, що мені сказали щойно. Була дуже рада вас чути, — і вона поклала трубку.

Конспіраторка. Видно, синочок зайшов до кімнати.

Я дивилася телевізор, і було все одно, що там показують. А там виливали на народ багато політики, трохи погоди, трохи пісень, трохи криміналу. Відволіклася, коли показували фотографії дітей, яких розшукують, а також про те, що пішли з чийогось дому не зовсім нормальні родичі, їх також шукають та благають сповістити, чи не блукають вони серед нас. Галерея злочинних типів була представлена тільки одним. Зате яким гарнюнім! Він приязно посміхався з екрана, і, мабуть, не знайшлось би людини, яка б не повірила його відкритій посмішці. А сказали про нього, що шахрай.

Дітки, яких розшукували, були з маленькими шрамами, родимками та іншими особливими прикметами. Не думаю, що це полегшує розшук. У якійсь передачі чула, що в Чечні не зустрінеш жодного безпритульного, хоч і війна. У тієї нації дійсно чужих дітей не буває. З такими думками вимкнула телевізор.