Розділ 13

— Знаю, знаю. Платити буду я, не переймайтеся.

Щодо волосся вона мала рацію. Який там порядок із волоссям! Треба обов’язково щось із ним зробити. Поки фотограф бігала по своє знаряддя, я в кіоску купила пінку, за допомогою якої роблять колорування. Набризкаєш на голову — і маєш художній веселий безлад. За кілька разів змивається. Косметики у мене вистачить на багато таких красунь. А якщо Лідія Дмитрівна спить чи зайнята чимось своїм, і їй не до гостей? Варто подзвонити спочатку. Набрала з мобільного. Ромина мама щиро зраділа. Досі я їй ніколи не дзвонила просто побалакати чи спитати щось конкретно в неї, завжди просила закликати Рому — от і все спілкування. Зараз же я, щоб зав’язати бесіду, почала розпитувати її про здоров’я, настрій, погоду та апетит. Від моїх запитань Лідія Дмитрівна навіть розгубилася. А коли я сказала, що за годину буду з приятелькою і щоб вона помила голову, запала мовчанка. Щоб не дати їй отямитись, я прокричала в слухавку:

— Цілую! — і натисла на «відбій».

А якщо вона нас не впустить, побачивши фотопричандалля? Чи викличе на підмогу Рому або сусідок? Не думаю, що син буде виступати проти маминого особистого щастя, але хай краще не знає поки що про підготовку до нього. Напевно, щастя в такому віці має бути заздалегідь сплановане. Сини не розуміють, що в матері може бути особисте життя, мені так чомусь здається. Чоловічий егоїзм. Але, чула я від когось, що й дочки не завжди на боці матерів, коли ті в похилому віці надумують одружуватись. Супільство у нас таке.

Щоправда, Ромина мама й сама на особисте життя ставок не робила. Вона якось допленталася до дверей, за якими стояли ми, озброєні двома професійними фотокамерами, штативом і ще якимось знаряддям для серйозної зйомки — фільтри там усілякі, насадки, екран. Коли двері відчинилися, я несподівано для себе поцілувала Лідію Дмитрівну в щоку і сказала:

— Господь хоче, щоб люди жили в парі.

Лідія Дмитрівна подивилась на мене очима, які поволі почали наповнюватися слізьми, й спитала схвильовано, шукаючи руками серце:

— Подали заяву, а мені — німурмур?

— Навіщо нам та заява? Я маю на увазі не нас, а вас.

— Мене? Знущатися прийшла? Я ж щойно з лікарні. До того ж, ти добре знаєш, що після смерті Роминого тата я живу тільки для сина.

— Знаю, але настав час жити для себе. Якщо поталанить, звичайно.

— Що означає «поталанить»? Чого ти не на роботі?

— Один француз мріє познайомитись із жінкою, що любить сільське господарство.

— То хай найме собі працівників. До чого тут я?

Фотограф не гаяла часу та хвацько розпаковувала свої фотоапарати, не прислухаючись до нашої розмови.

— З таким волоссям навіть я нічого не вдію. У ванну! — рішуче сказала вона, критично оглядаючи Лідію Дмитрівну з ніг до голови.

— Чого ви командуєте? Я сама знаю, коли мити голову. Ви ким Вікторії будете? Віко, хто ця нахабна жінка? Ви обидві напідпитку?

Аліна не марнувала часу на пусті балачки, тому запитання проігнорувала:

— Вікторіє, веди її у ванну. Я не маю часу.

— Лідіє Дмитрівно, дуже вас прошу, ходімо у ванну і я помию вам голову, а потім зроблю колорування.