Розділ 13

— Давай, але недовго, он кафе на зупинці. Мене, до речі, звати Аліна Аркадіївна. Можна просто Аліна.

— А мене Віка, — минулого разу ми не знайомились. Не до того було.

Ми зайшли в кафе, замовили каву з тістечками і почали розглядати мої фотографії. Треба сказати, що бачила я красунь багато, але таких, які дивилися з цих знімків, — ніколи. Очей не відірвеш. Оце талант! Оце геній!

Проте в генія були до себе якісь претензії: там світло не таке, там ракурс трохи не того, там ще якийсь професійний дефект, який може ідентифікувати тільки інший професіонал. Може, воно й так, але нам, споживачам такої ось фотопродукції, байдужі такі дрібниці. Мрія кожної жінки — такий ось мати вигляд, ну, хоча б 8 березня. А якби щодня — то це фантастика. Аліна спитала, чи заповнила я анкету. Я сказала, що заповнила і з нетерпінням чекатиму на відповідь, тобто, не на відповідь, а на результат свого звернення в чоловічий всесвіт: «Друже, прийди, я стомилась чекати». Ми посміялися.

— Скажіть, а якого віку бувають ваші наречені?

— Та якого завгодно. До п’ятдесяти п’яти років беремо анкети.

— До п’ятдесяти п’яти? Ви не жартуєте? У мене мама молодша.

— Чому жартую? Ось треба когось шукати для одного француза, він не поставив вікових обмежень. Хоче знайти жінку за двома критеріями: вона має любити сільське господарство і знати французьку, оце й усе. Вже другий рік не можемо нікого підібрати. У тебе часом нема таких знайомих, щоб знали французьку і любили город?

— А що, хіба мало бажаючих? Не розумію. Це ж Франція, Париж, Єлісейські поля, Лувр, де Голль, Депардьє…

— Бажаючі є, але не складається. Послала йому одну жіночку, сорок років, кандидат наук, симпатична, французьку, як рідну, знає. І що? Ледве втекла з тієї Франції. Ні Лувра, ні Парижа не бачила.

— Садистом виявився?

— Та ні. Просто дуже рано встає, весь час у своїх виноградниках товчеться. Вона, як і господар, теж уставала раненько, допомагала, але коли побачила, що він чавить виноград ногами, втекла. Не витримала. Щоправда, він за нею і не гнався.

— Я читала, що найкращі вина дійсно проходять через ноги чоловіків, але коли п’ю вино, намагаюся про це не згадувати.

І тут мене наче громом оглушило чи блискавкою осліпило. Я знаю таку жінку!

— Ой, здається, в мене є кандидатура на французьку наречену, вона буде в захваті від такого жениха, тільки років їй чимало. Гадаю, про шлюб вона й не мріє. І ногу недавно зламала. А так нічого.

— Серйозний перелом? Ходити буде?

— Буде, буде бігати, я її знаю. Тільки як її сфотографувати?

— Поїхали, я й на виїзді працюю, хоч і не люблю. А клієнтка погодиться?

— А чому б і ні? Вона криміналу не любить, а тут усе чисто, — щоправда, я була не зовсім у цьому впевнена, навіть зовсім не впевнена.

— Чекай на мене тут, зараз візьму знаряддя, штатив. Допоможеш нести. Може, фарбу прихопити, пофарбуємо волосся? Знаю я вас. Чи у неї з волоссям порядок? А косметику ти маєш якусь, чи мені взяти? Тон візьму, він у вас усіх паскудний. Хто буде платити за портфоліо? Мої тарифи знаєш?