Розділ «Середньовіччя»

Вихідці з Нормандії на початку XI ст. проникли через Гібралтарську протоку в Середземне море, протягом кількох десятиріч (1030- 1080) захопили велику частину Південної Італії та відвоювали в арабів Сицилію. У цих областях вони заснували кілька графств і герцогств, що об'єдналися у 1130 р. в єдине Сицилійське королівство.

Шведи, відомі в давньоруських і візантійських джерелах під ім'ям варягів, здійснювали напіврозбійницькі-напівторговельні експедиції через Фінську затоку і гирло Західної Двіни по руських річках. Вони доходили до Волги і спускалися до Каспійського моря, де торгували з арабськими купцями; по Дніпру проходили в Чорне море і добиралися до Константинополя у Візантію (це був "Великий шлях з варяг у греки").

Слов'янським князям не раз доводилося відбивати набіги варязьких піратів і проганяти їх за море. Варяги нерідко входили до складу дружин київських князів, наймалися іноді до них на службу цілими загонами. Однак кількість варягів на Русі була невеликою і багато хто з них осідав тут, зливаючись із місцевим слов'янським населенням.

Набіги норманів в IX-XI ст. набрали такого широкого розмаху тому, що політично слабкі в той час феодально-роздроблені держави Західної Європи не могли чинити їм рішучий опір. Ці вторгнення погано відбивалися на економіці, оскільки супроводжувалися грабунками і спустошеннями, загибеллю великої кількості людей, перешкоджали розвитку сільського господарства і ремесла, заважали встановленню постійних торгових зв'язків.

Усередині XI ст. походи вікінгів припинилися, що пояснюється насамперед соціальними змінами в Скандинавських країнах. У X-XI ст. у вікінгів формуються передумови розвитку феодалізму, починає зміцнюватися королівська влада. Однак знать, що посилилася і збагатилася під час походів, не була феодальною ні за характером своїх багатств (коштовності та інша здобич, раби, кораблі, худоба), ні за суспільним становищем (основну масу населення Скандинавських країн становили вільні бонди). Велике землеволодіння розвивалося в цих країнах уже після припинення зовнішньої експансії.

Виникнення скандинавських держав

Особливості розвитку Скандинавських країн - Данії, Швеції та Норвегії - були такі:

o країни розвивалися поза сферою античного світу, а тому порівняно пізно відчули вплив розвинутих феодальних суспільств;

o у цих країнах тривалий час зберігалися пережитки родових відносин і патріархального рабства;

o тут не набули великого поширення особиста залежність селян і панщини (Норвегія їх взагалі не знала).

Уповільнений розвиток Скандинавських країн чималою мірою пояснюється природно-географічними умовами: відносно суворим кліматом, переважанням гірського ландшафту з малою кількістю зручних для хліборобства земель.

Велику роль відігравало скотарство; в лісових областях і на півночі - в тундрі - були поширені полювання на хутрового звіра й оленярство, на узбережжі займалися рибальством.

Скандинави здавна були майстерними кораблебудівниками і мореплавцями. Тільки в південній частині Скандинавського півострова - області Скопе, а також на рівнинному Ютландському півострові (з прилеглими островами) були сприятливі умови для землеробства. Там раніше, ніж в інших областях Скандинавії, став поширюватися дво- і трипільний обробіток землі плугом із залізним лемехом.

Основну масу населення Скандинавії в раннє середньовіччя становили вільні - бонди. Це були землероби, скотарі, мисливці та рибалки, що мали власне господарство і жили або на відособлених хуторах (в Норвегії та деяких районах Швеції), або невеликими селами (в Данії та більшій частині Швеції). У датських общинах практикувалися переділи землі. Велика сім'я була власником орної землі, яку не можна було відчужувати, таке володіння називалося одалем.

Ліси, луги та інші угіддя залишалися в загальній власності жителів всього округу - вважалися "загальними володіннями" (альмендами). Процес класоутворення в Скандинавії відбувався повільно. Велику роль відігравали органи місцевого самоврядування - тинги, обласні й окружні народні збори бондів. На них чинився суд, вирішувалися спори, укладалися різні угоди. Поступово посилювався суспільний вплив знаті. Джерелом її могутності були передусім стада худоби, торгівля й особливо багатства, захоплені під час морських походів і набігів вікінгів. Там, де родова знать мала земельні володіння, вона експлуатувала рабів, полонених, вільних, що частково збідніли, яких наділяли земельними ділянками. На Ютландському півострові та в Скопі, де землеробство відігравало важливу роль, виникали панські маєтки.

У міру зростання могутності знаті, з одного боку, і підпорядкування їй частини вільних - з другого, поглиблювався процес класоутворення і виникали передумови для утворення держави. Походи вікінгів прискорили цей процес.

Перші скандинавські королі (конунги), що виокремилися з родової знаті, протягом тривалого часу фактично залишалися ватажками племен і племінних союзів. Водночас закладалися основи політичного об'єднання.

У Данії цей процес почався ще у VIII ст., а в другій половині Хет. Гаральд Синьозубий (950- бл. 986) значно зміцнив королівську владу.

Конунгу Гаральду Гарно воло сому наприкінці IX ст. вдалося підпорядкувати собі багато племінних округів Норвегії і на початку XI ст. об'єднання Норвегії було в основному завершено. Але королівська влада в країні не стала досить міцною. Король Олаф Гаральдссон (1016-1028) був вигнаний із країни і загинув у боротьбі проти повсталих селян і знаті. Норвегію включили до складу великої, але неміцної держави датського короля Кнута Великого (1018-1035), що об'єднала Данію і Англію. Але після його смерті Норвегія і Англія відновили незалежність.

У Швеції довгий час було два королівства: на півночі область свеїв із центром в Упсалі і на півдні область племен гаутів (йотів). Об'єднання їх під владою королів Упсали сталося до початку XI ст. Однак ще у XII ст. влада шведського короля залишалася дуже обмеженою. В окремих областях фактично правила місцева знать.