Розділ «Директорія у Франції»

Падіння якобінської диктатури внаслідок термідоріанського перевороту 27 липня 1794 р. не означало краху революції. Водночас це був початок її кінця - різноманітні політичні угруповання, які прийшли до влади, почали пошук нового диктатора, що зміг би перешкодити реставрації як монархії, так і якобінської диктатури. Погляди політиків все частіше зупинялися на армії, яка залишалася єдиною організованою силою в умовах хаосу революції та економічної кризи.

Влада була в руках Термідоріанського конвенту (27 липня 1794 р. - 26 жовтня 1795 р.), де переважали промисловці, фінансисти, нова буржуазія, що розбагатіла на спекуляції та воєнних поставках. Великі капітали почали визначати внутрішню та зовнішню політику республіки. З метою залучення коштів для утримання великої армії продавалися конфісковані маєтки емігрантів, державне майно. Спритні ділки скуповували великі земельні наділи й вигідно перепродували за спекулятивною ціною. Якобінський клуб та його філії по всій країні було закрито, розпущено всі громадські організації. Почалося масове повернення у Францію емігрантів, які разом з представниками "нової буржуазії" тероризували якобінців та їхніх прихильників.

Конвент скасував максимум на продовольчі товари та заробітну плату і ціни на продовольчому ринку підвищилися в декілька разів. Знову розквітла спекуляція. Під приводом боротьби з хаосом уряд вдався до жорстоких заходів проти незадоволеної своїм становищем бідноти.

12 жерміналя (1 квітня) 1795 р. доведена до відчаю паризька біднота піднялася на повстання. Майже 11 тис. громадян вимагали від Конвенту вирішення продовольчого питання і введення в дію Конституції 1793 р. Урядові війська дуже швидко розігнали натовп і заарештували найактивніших. 1 преріаля (20 травня) вже 20 тис. парижан із зброєю і за підтримки батальйонів Національної гвардії захопили приміщення Конвенту й утримували його майже добу. Але цього разу повстання було придушене, а прихильники якобінців знищені.

Політики, що засідали в термідоріанському конвенті, виражали інтереси тих верств суспільства, які ігнорували демократичні завоювання революції, зокрема політичні свободи. Населення теж ставало байдужим до політики. В таких умовах Конвент прийняв у 1795 р. нову Конституцію (Конституцію III року Республіки за революційним календарем). Зберігаючи республіканську форму правління, нова Конституція скасовувала загальне виборче право, закріплювала права приватних власників, підтверджувала та узаконювала власність, захоплену у ході революції.

Замість Конвенту було створено Раду старійшин з 250 осіб та Раду п'ятисот. Ці органи представляли законодавчу владу. Вибори до них були двоступеневими. Законодавці обирали Директорію з п'яти директорів, яка здійснювала виконавчу владу. Попри те, що Конституція 1795 р. зберігала багато зі статей Конституції 1791 р. та положення прийнятих раніше декретів, реально політичну свободу було обмежено. Уряд пішов на згортання свободи слова - будь-яка критика його політики, заклики до введення в дію якобінської Конституції 1793 р. тощо каралися закриттям газет, арештом і висилкою журналістів та редакторів. Спроби антиурядових виступів нещадно придушувалися.

Конвент було розпущено і влада перейшла до Директорії (1795-1799), склад якої змінювався. Головну роль у ній відігравали Ті. Баррас та Л. Карно. Директорія виражала інтереси буржуазії, однак неспроможність проводити ефективну внутрішню політику змушувала її йти на компроміси і часто робити поступки полярним політичним силам. Переважну більшість у Раді старійшин та Раді п'ятисот становили колишні члени Термідоріанського Конвенту. Правління Директорії було безпосереднім продовженням панування термідоріанців, тобто промисловців і фінансових кіл, які заволоділи багатствами колишніх власників-аристократів і не могли допустити повернення старого, дореволюційного режиму. 1796 р. уряд Директорії розкрив змову "Товариства рівних", яку очолював Гракх Бабеф.

Франсуа Ноель Бабеф (1760-1797) народився в Пікардії у родині бідного солдата. Завдяки природному розуму та наполегливості Бабеф здобув освіту юриста. Під час революції працював у продовольчих комісіях Комуни Парижа, де захищав інтереси міської бідноти. Був противником приватної власності, критикував якобінців і М. Робесп'єра, виступав за введення максимуму, обстоював ідеї примусового перерозподілу приватної власності. Пропонував із державних та конфіскованих володінь утворити громадський фонд і розподілити його між общинами, які утворюють самі громадяни, передаючи у фонд общини своє майно. Основою економічного процвітання мала стати загальна трудова повинність. Після термідоріанського перевороту видавав опозиційну Конвенту газету "Трибуна народу". Заарештований за заклики до "примусового перерозподілу приватної власності", Бабеф змінив ставлення до якобінців, знайшов у в'язниці прихильників своїх поглядів і створив разом із ними "Товариство рівних". Він почав називати себе Гракхом, за ім'ям відомого римського трибуна і реформатора.

Готуючись до повстання "Товариство рівних" встановило контакти з бійцями та активістами окремих паризьких секцій і підготувало програмний документ - "Маніфест рівних". Планувалося ввести в дію якобінську Конституцію 1793 р., яка мала гарантувати реальні права і свободи простим трудівникам. Майно буржуазії та спекулянтів передбачалося конфіскувати й перерозподілити серед знедолених. Однак у "Товаристві рівних" був зрадник, який видав плани змовників урядові. Бабеф і його найближчі соратники були страчені, а інші - суворо покарані.

Директорія утримувала владу тільки завдяки успіхам французьких армій у боротьбі з силами коаліції. Однак змінився характер війни - якщо спочатку французи вели визвольну війну, то за Директори вона перетворилася на загарбницьку. Після поразки австрійських та прусських військ у Бельгії у квітні 1795 р. у Базелі Пруссія та Іспанія підписали з Французькою республікою сепаратні мирні угоди. За ними до Франції приєднувався лівий берег Рейну, іспанські володіння на о. Гаїті, частина Бельгії, а на території Голландії утворювалася залежна від Франції Батавська республіка.

Однак війна з Австрією і Англією тривала. У квітні 1796 р. почався італійський похід генерала Наполеона Бонапарта. За шість днів він розгромив сардинську та австрійську армії. Перша битва відбулася поблизу селища Монтенотто в горах і закінчилася поразкою австрійців. 15 травня між Францією і П'ємонтом (Сардинське королівство) було підписано договір, за яким королівство перетворювалося на васала Франції. Бонапарт захопив фортеці Тироль і Мантую, у листопаді завдав поразки австрійцям у битві при Арколі, а в січні 1797 р. у битві при Риволі вщент розгромив австрійську армію ерцгерцога Карла. У жовтні 1797 р. Австрія і Франція підписали Кампоформійський договір, за яким Франція отримувала лівий берег Рейну (понад 60 тис. кв. км з 3,5 млн жителями), Бельгію, Іонічні острови і фактично всю Італію. Цей договір генерал Бонапарт підписав одноособово і Директорія змушена була погодитися, оскільки він був єдиним генералом, що здобув такі блискучі перемоги. Бонапарт став найпопулярнішою людиною Франції. Вихід Австрії з війни означав крах першої коаліції. На завойованих в Італії територіях створюється французька система держав-сателітів - дочірніх республік: у 1797 р. Цизальпійська (Мілан) та Лігурійська (Генуя) республіки; у 1798 р. після громадянської війни у Швейцарії вона перетворюється на Гельветичну республіку, після захоплення Рима Папська область отримує назву Римської республіки, а Неаполь стає столицею Партенопейської республіки.

За свідченням сучасників, договір між Австрією і Францією був закликом до нової війни. Намагаючись підірвати колоніальну могутність Англії, Директорія вирішила надіслати експедицію в Індію, але для початку захопити Єгипет як шлях в Індію, що пролягав через арабські країни. Очолив експедицію Наполеон Бонапарт, який отримав право бути головнокомандувачем у війні з Англією. Найголовнішим його завданням було здобути перевагу над англійцями в Середземному морі. У1798 р. його війська захопили о. Мальту і флотилія у 232 кораблі підійшла до Александрії в Єгипті. Понад 30 тис. французьких солдатів з 2 тис. гарматами завдали нищівної поразки мамелюкам Мурадбея поблизу пірамід і здобули Каїр. Разом із військовими до Єгипту прибули сотні вчених та інженерів для освоєння та вивчення країни. Проте англійська ескадра адмірала Г. Нельсона завдала поразки французькому флоту в Абукірській затоці, відвоювала у французів о. Мальту і фактично відрізала армію Наполеона від Франції. Його подальша спроба захопити Сирію завершилася невдачею, оскільки французи зазнали поразки під Акрою.

Активна завойовницька політика Франції зумовила створення у 1798 р. другої антифранцузької коаліції, до якої ввійшли Англія, Австрія, Росія і Туреччина. Мета коаліції викладалась у російсько-англійському договорі: "Покласти край успіхам французької зброї і поширенню анархістських правил, змусити Францію повернутися в попередні кордони і тим самим відновити в Європі мир і рівновагу". Головні події розгорталися в Італії та Швейцарії. У Швейцарії австрійська армія ерцгерцога Карла завдала поразки французам під Остерахом і Цюрихом. В Італії російська армія під командуванням О. Суворова завдала відчутних ударів французам. Росіяни розгромили французькі війська поблизу Треббії і Нові, а у 1799 р. повністю витіснили окупантів з Італії. Російська ескадра адмірала Ф. Ушакова звільнила Іонійські острови.

Воєнні невдачі і небезпека зовнішнього вторгнення, а також політика Директорії стурбували заможні прошарки Франції. Роялістські повстання, відсутність належного законопорядку (розбій та грабежі) переконували більшість населення у необхідності встановлення твердої влади. З генералів найбільш прийнятною кандидатурою в диктатори виявився Бонапарт. Він залишив напризволяще рештки своїх військ у Єгипті та повернувся до Парижа. Населення з тріумфом вітало популярного генерала, котрий до того ж користувався славою республіканця (за свої зв'язки з М. Робесп'єром) і противника монархії (всі пам'ятали про придушені ним роялістські заколоти в Тулоні та Парижі). На хвилі такої популярності Директорія не могла покарати Бонапарта за те, що він самовільно залишив армію і змушена була прийняти його як героя.

Тим часом у Парижі поширювалися чутки про якобінську змову і засідання законодавців було перенесено у приміський палац Сен-Клу. Бонапарт домовився з впливовими фінансистами та лідером конституціоналістів Е. Сійєссом про підтримку ними майбутнього перевороту. Всі п'ять директорів пообіцяли генералу піти у відставку. 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. Бонапарт з гренадерами з'явився на засіданні Ради п'ятисот у Сен-Клу, де головував його брат Люс'єн. Під багнетами гренадерів члени Ради п'ятисот та Ради старійшин змушені були прийняти декрет про передання влади трьом консулам, першим з яких став Наполеон Бонапарт. Переворот 18 брюмера завершив французьку революцію.

Велика французька революція кінця XVIII ст. знищила феодально-абсолютистський лад у Франції та встановила республіку. Буржуазія, яка здобула владу, розв'язала терор проти монархістів і народних мас, невдоволених своїм становищем, здійснювала агресивну зовнішню політику. Нетерпимість до внутрішніх противників, загарбницькі війни проти сусідів призвели до нестабільності центральної влади і відкрили шлях до встановлення диктатури Наполеона.