Розділ «Національно-визвольна боротьба народів Південно-Східної та Центральної Європи наприкінці XIX - на початку XX ст.»

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Османська та Австро-Угорська імперії пригноблювали народи Швденно-Східної (чехів, словаків, українців, поляків, румунів, сербів, хорватів) і Центральної Європи (албанців, болгар, боснійців, македонців, поляків, румунів, сербів, українців та ін.).

У 70-х роках Османська імперія зазнала кризи, що була спричинена розпадом феодально-абсолютистського устрою, втратою контролю над деякими територіями імперії, піднесенням національно-визвольної боротьби балканських народів.

1875 р. проти османського панування повстали Герцеговина та Боснія, на допомогу яким прийшли добровольці із Сербії, Чорногорії, Болгарії та Росії. Повстанський рух поширився на територію Болгарії, Сербії, Чорногорії та Македонії. Проте сили сторін у цій війні були нерівні. Османська армія жорстоко придушила опір слов'ян. Лише в Болгарії турки вирізали 30 тис. осіб.

Створені в містах Росії слов'янські комітети збирали кошти, посилали добровольців, вимагали від царя більш рішучої позиції. У квітні 1877 р. царський уряд оголосив війну Османській імперії, що закінчилася перемогою Росії. У результаті багатовікове османське ярмо зазнало значного краху, болгари створили свою державу, було визнано незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії.

Остаточне визволення народів Південно-Східної Європи, які підлягали Порті, було завершено лише на початку XX ст. Порта зазнала поразки і відмовилася від більшості своїх територій на Балканах і в Егейському морі. Албанія також здобула державність. Турецькі володіння в Європі були обмежені невеликою територією навколо Стамбула і в зоні проток.

Широкого розмаху визвольний рух набув і в Австро-Угорщині. Австрійський уряд видав указ, який зрівнював чеську та німецьку мови у відомчому листуванні в Чехії та Моравії. Це викликало рішуче незадоволення німецької й австрійської буржуазії, постійні обструкції в імперському парламенті, тому цей указ було скасовано. У Галичині діяльність Польської національно-демократичної партії призвела до загострення польсько-української боротьби. Рух проти австрійського засилля охопив італійській Тіроль.

На початку XX ст. загострилися суперечності між Австрією й Угорським королівством, яке вимагало збільшення контингенту і самостійності угорської армії, повної незалежності угорського державного банку, митного відокремлення Угорщини від Австрії. Загострилися і хорватсько-угорські відносини. Безправне становище хорватського народу викликало постійні антиугорські виступи і в Хорватії постійно діяв надзвичайний стан. Враховуючи напруженість національних відносин в імперії, австрійська соці ал-демократична партія 1899 р. прийняла програмне положення про культурно-національну автономію. З погляду соціально-культурних питань у межах імперії воно повинно було зберегти єдність Австро-Угорщини. Проте це не сприяло вирішенню національного питання. Під впливом революції 1905-1907 рр. у Росії в Угорщині відбулися загальний страйк і масові демонстрації під гаслом загального рівного виборчого права. Але угорська соціал-демократія не вимагала цілковитої незалежності Угорщини. Хорватія домагалася створення єдиної держави на основі об'єднання з Сербією.

Проте правлячі кола не йшли назустріч вимогам законних прав народів, що входили до складу імперії. Одним із актів придушення національно-визвольних рухів південнослов'янських народів була анексія Боснії та Герцеговини в 1908 р., що загострила відносини між Австро-Угорщиною з одного боку, Росією і Сербією з іншого.

Своєрідними аграрними колоніями Угорщини були Словаччина і Закарпатська Україна. Широкі кола Словаччини шукали зближення з чеським народом для спільної боротьби проти австро-угорського панування.

Польські землі були розділені між трьома державами - Австро-Угорщиною, Німеччиною і Росією. Провінція Галичина, де мешкало польське й українське населення, користувалася автономією і мала свій сейм. Тут однією з гострих проблем були польсько-українські відносини, бо австрійська влада більш поблажливо ставилася до поляків. У польських землях, що належали Німеччині, німецькі колоністи витісняли польських селян. Промисловість належала німецьким капіталістам. До складу Російської імперії входило Королівство Польське. Велика промисловість і великий польський капітал відігравали значну роль в економіці Росії. Правлячі кола Королівства, незважаючи на всілякі утиски з боку царизму, не ставили питання про відновлення незалежної Польщі. Основним завданням вони вважали збереження і розширення автономії.

У Польщі діяла впливова політична партія - Соціал-демократія. Польські соціал-демократи співпрацювали з російськими більшовиками і в національному питанні обстоювали право націй на самовизначення. Польські соціалісти своїм основним завданням вважали боротьбу за визволення Польщі з-під влади царизму. Під час революції 1905-1907 рр. у багатьох промислових містах Польщі відбулися збройні виступи проти царської національної та соціальної політики, які були жорстоко придушені. Але боротьба за збільшення прав автономії не тільки поширювалася, а й загострювалася. Це знайшло відображення у діяльності депутатів від Королівства Польського в Державній думі Росії. Проте російські правлячі кола ігнорували польське питання, як і взагалі національне питання в країні. Врешті-решт у вирішенні питання про державність Польщі переорієнтувалися на Австро-Угорщину і Німеччину, які й проголосили в 1916 р. незалежне Королівство Польське.

Отже, для кінця XIX - початку XX ст. була характерна не лише активізація національно-визвольних рухів народів Південно-Східної і Центральної Європи. У різних соціально-політичних умовах, на різних етапах історичного розвитку вони ставили перед собою неоднакові завдання, але врешті-решт вони зводилися до завоювання чи відновлення незалежності, створення своєї державності.