Розділ «Друга імперія у Франції (1852-1870)»

У 1852 р. закінчувався термін президентства Луї Наполеона Бонапарта. Парламентська більшість не була готовою прийняти закон про продовження його терміну та виділити фінанси на його власні потреби. Радники президента пропонувати вчинити державний переворот і Луї Наполеон погодився. На початку грудня 1861 р. було заарештовано майже 70 провідних політичних діячів і оголошено народу основи нової конституції країни. Передбачалося обмежити повноваження парламенту та продовжити президентський термін на 10 років.

У Парижі та провінціях відбулися заворушення і сутички демонстрантів із поліцією, внаслідок чого декілька сотень осіб було вбито і тисячі заарештовано. Як тільки опір було зламано, Луї Наполеон Бонапарт провів плебісцит, на якому понад 90 % громадян підтримали проект нової конституції. У 1852 р. організували новий плебісцит, на якому майже 97 % громадян висловилися за перетворення республіки на імперію і Луї Наполеона Бонапарта було оголошено імператором Наполеоном ІІІ.

Протягом 1852-1859 рр. у внутрішньому житті Франції чітко простежувався авторитаризм.

Авторитаризм (з лат.- влада) - система влади, характерна для антидемократичних політичних режимів. Зазвичай поєднується з особистою диктатурою. До історичних форм авторитаризму належать азіатські деспотії, тиранічні й абсолютистскі форми правління стародавності, середньовіччя і Нового часу, військові, поліцейські і фашистські режими, різноманітні варіанти тоталітаризму.

Громадянські свободи було обмежено; деякі противники влади були ув'язнені або емігрували; вплив парламенту був обмежений внаслідок складної виборчої системи до Законодавчого корпусу (нижня палата парламенту), яка до того ж контролювалася урядовими префектами. Водночас створювалася видимість народного контролю за діяльністю виконавчої влади через систему плебісцитів, які затверджували вже прийняті рішення. Політичною опорою імператору були колишні орлеаністи, велика буржуазія та земельна аристократія. Здійснювалися спроби створити партію бонапартистів.

Найбільші досягнення за років авторитаризму Наполеона III спостерігалися в економічному розвитку та зовнішній політиці. Порівняно з попередніми роками удвічі зросло виробництво промислової продукції, утричі збільшились обсяги зовнішньої торгівлі; на транспорті активно використовувалася парова тяга, розширювалася мережа залізниць тощо. Створювалися інвестиційні банки, страхові компанії, виникали акціонерні товариства. Французький капітал вивозився за кордон і вкладався в колонії та перспективні галузі виробництва в інших країнах. Французькі спеціалісти за кордоном будували залізниці, мости та інші інженерні споруди.

Економічному піднесенню частково сприяли загальне пожвавлення в європейській економіці після спаду 1846-1851 рр., завершення промислового перевороту і впровадження у виробництво нової техніки та технологій, стабілізація внутрішньополітичної ситуації в Європі після революцій 1848-1849 рр. Наполеону III вдалося створити сприятливий клімат для розвитку економіки - держава не втручалася в економіку, дозволяючи розвиватися приватній ініціативі. Влада досить ліберально ставилася до підприємницької діяльності представників різних релігійних конфесій та національностей, насамперед протестантів та євреїв. Вони вносили в "дух капіталізму" своєрідну етику, де прагнення до наживи гармонійно поєднувалося з працьовитістю, особистою скромністю, розвиненим почуттям обов'язку та повагою до порядку. Ці підприємці стимулювали традиційних французьких буржуа і разом з ними рухали вперед економіку Франції.

"Імперія означає мир", - переконував імператор своїх співвітчизників та міжнародну громадськість. І справді, спочатку Франція проводила дуже обережну зовнішню політику. Однак Наполеону Ш необхідно було підняти власний авторитет у Європі, оскільки європейські монархи не сприймали його за рівного собі. Саме тому Франція втрутилася в англо-російські суперечки за вплив у Туреччині. Палестинський конфлікт дав змогу французькому імператору запропонувати свої послуги Англії у Східній (Кримській) війні (1853-1856) з Росією.

Релігійні суперечки в Палестині мали давню історію. Ще в середині XVIII ст. король Франції Людовік XV домігся видання султанських рескриптів про дозвіл католицьким священикам відправляти службу в храмах Єрусалима і Віфлеєма в Палестині. Проте з кінця XVIII ст. у Туреччині зміцнювався вплив Росії, підкріплений її переможними війнами. В договорах (1774 і 1833 рр.) фіксувались і особливі права православних священиків, захист з боку Туреччини християнського населення Балкан і Дунайських князівств. Але за Лондонською конвенцією від 13 липня 1841 р. про міжнародний контроль над протоками Босфор і Дарданелли Англії, Франції, Пруссії та Австрії Росія витіснялася з Туреччини і Близького Сходу. У травні 1850 р. Франція зажадала від султана Абдул-Меджида передати виключне право розпоряджатися святими місцями в Палестині католицькому духовенству. Петербург сприйняв це з великим невдоволенням, побоюючись втратити єдину легальну можливість впливу на Порту. Переоцінюючи могутність Росії та зовсім не маючи інформації про розстановку міжнародних сил, імператор Микола І висунув авантюристичний план поділу сфер впливу на Близькому Сході між Росією та Англією. Лондон усвідомлював, що Наполеону III вкрай потрібна переможна війна для зміцнення авторитету. Передбачливою була й реакція Туреччини на спроби Росії втрутитися в її внутрішні справи - вона планувала скористатися з цієї нагоди і розірвати принизливі для себе угоди з Росією. Російські дипломати не змогли розібратися в цій не дуже складній ситуації і Росія сподівалася, що в майбутньому конфлікті з Туреччиною і Францією Англія і Австрія залишаться нейтральними.

У війні з росіянами французький корпус зазнав менше принизливих поразок, ніж інші союзники. Це дало змогу імператору почувати себе переможцем і стати хазяїном на мирній конференції, яка відбулася у 1856 р. в Парижі. Отже, Франція поступово повертала престиж на європейській арені.

Ілюзія політичної стабільності та непохитності режиму була зруйнована в січні 1858 р., коли італійський революціонер Ф. Орсіні здійснив замах на життя імператора. Цим актом він хотів привернути увагу міжнародної громадськості до зруйнованих Наполеоном III планів італійських націоналістів щодо об'єднання Італії.

Ця подія стимулювала поворот Наполеона ІІІ з 1859 р. до лібералізму. Важливим чинником на цьому шляху стала зовнішня політика Франції. її союз з П'ємонтом прискорив війну з Австрією. Французькі війська перейшли Альпи і розбили австрійців у битвах поблизу Мадженті та Сольферіно. За мирним договором Австрія поступалася Франції Ломбардією, яка передавалася П'ємонту. Крім того, Франція отримувала Ніццу та Савойю. Антиавстрійська боротьба дала поштовх національно-визвольному руху на Апеннінському півострові, а похід Дж. Гарібальді на Південь створив реальну небезпеку для влади Папи Римського у центрі Італії.

Така зовнішня політика викликала критику з боку консерваторів-монархістів, але була підтримана лібералами. Цього разу Наполеон III вирішив розірвати свій союз з консерваторами. На початку 60-х років почалася лібералізація внутрішньої політики Франції. Було оголошено амністію політичним в'язням, зменшено цензурні утиски щодо преси, розширено роль Законодавчого корпусу, а у 1860 р. підписано економічний договір з Англією, який знизив митні тарифи для англійських товарів, що ввозилися у Францію.

На виборах 1863 р. ліберальна опозиція здобула першу за останнє десятиліття значну перемогу - за її представників проголосувало понад 2 млн виборців і в Законодавчому корпусі вона отримала 35 місць. Робітники одержали право створювати профспілки та страйкувати, організовувати товариства взаємодопомоги тощо. У 1867 р. було дозволено влаштовувати громадські зібрання. Важливе значення мали реформи в галузі освіти, зокрема розширення мережі початкових шкіл та створення середніх навчальних закладів для жінок.

На виборах у 1869 р. ліберали отримали понад 3 млн голосів виборців і кількість місць опозиції в парламенті зросла удвічі. В січні 1870 р. Наполеон III доручив сформувати новий уряд лібералу Б. Оллів'єру, який контролював створення нової конституції. У ній була закладена ідея збереження монархічної влади із сильними представницькими органами. Так, виконавча влада мала стати відповідальною перед законодавцями, повноваження яких значно розширювалися. В імператора зберігалася значна частина його владних функцій, загалом відносини між гілками влади чітко не визначалися. У травні 1870 р. проект конституції був винесений на референдум і отримав повну підтримку населення Франції. Однак франко-прусська війна та поразка Франції завершили випробування на життєздатність "ліберальної імперії".

Перемога Пруссії над Данією та Австрією змінили розстановку сил на європейській арені. Була потенційна небезпека зниження ролі Франції в європейських справах, а тому Наполеон III почав небезпечну політичну гру з Бісмарком. Імператор запропонував законодавцям новий закон про військову повинність, який мав збільшити чисельність регулярної армії. Однак ініціатива Наполеона III наштовхнулась на ворожість парламенту та громадськості. Зрештою, імператор дозволив втягнути себе в авантюру щодо іспанського престолу і потрапив у тенета О. Бісмарка, який спровокував франко-прусську війну. Катастрофи слід було чекати , оскільки французька армія не була готова до війни і не встигла навіть мобілізуватися, коли армії Г. фон Мольтке вступили на територію Франції. Після того як звістка про поразку французької армії на чолі з імператором під Седаном досягла Парижу, 4 вересня в столиці почалася революція.