Розділ «Росія в першій половині XIX ст.»

Воцаріння 24-літнього Олександра І (1801-1825) було зустрінуто з радістю, оскільки вбитий Павло І, прихильник Пруссії й наприкінці правління Франції, не влаштовував багатьох. Здобувши гарне різностороннє виховання під наглядом своєї бабусі Катерини II, Олександр І з перших днів правління мав намір здійснити низку реформ ліберального змісту, підняти рівень розвитку освіти, науки, культури.

У травні 1801 р. за пропозицією "російського якобінця" графа П. Строганова Олександр заснував і очолив Негласний комітет, до якого ввійшли чотири його однодумці: П. Строганов, князь А. Чарторийський, графи М. Новосєльцев і В. Кочубей. Крім того, Олександр запросив свого колишнього вихователя Лагарпа, який був висланий з Росії ще Катериною II за ліберальні погляди, а потім очолював директорію Швейцарської (Гельветичної) республіки й був визнаним революціонером. Сам комітет нічого не ухвалював, але його рішення стали основою царських указів, що мали в основному ліберальний і прогресивний характер.

Вся трагедія олександрівського правління полягала у бажанні все змінити, нічого не змінюючи. Олександрі видав указ "про вільних хліборобів" у 1803 р. За всі 25 років його царювання за цим указом поміщики звільнили приблизно 2 % кріпаків.

Ще раніше, в жовтні 1801 p., імператор отримав доповідь Лагарпа, в якій детально аналізувалося становище Росії та її готовність до конституції. Висновок був такий: проти реформ виступатимуть майже все дворянство, чиновництво, велика частина купецтва. Єдина опора реформатора - освічена меншість дворян, "молоді офіцери", "декілька літераторів". Швейцарець радив не поспішати, а використати величезний авторитет влади для часткових перетворень і особливо для енергійної освіти нації, щоб у майбутньому спиратися на освічену молодь.

З метою зміцнення єдиноначальності у керівництві державою замість петровських колегій в 1802 р. було засновано міністерства. Міністрами й товаришами (заступниками) міністрів призначалися люди з оточення Олександра. Сенат, що мав контролювати дії міністрів, фактично став підвладним Олександрові, який на чолі Синоду поставив друга своєї юності - 30-річного князя О. Голіцина.

У цілому Олександр сформував новий молодий уряд для проведення ліберальних реформ. Серед сподвижників імператора виокремлювався М.М. Сперанський, вихованець Володимирської (або Суздальської) духовної семінарії. Саме він став ініціатором заміни колегій міністерствами, організатором університетів і духовних академій, реформатором освіти в Росії. Однак його захоплення Наполеоном викликало підозру, почалися анонімні "сигнали" імператорові, а потім і відкриті виступи проанглійської частини дворянства. Все це призвело до заслання Сперанського перед початком війни з Наполеоном.

Затвердивши Положення про естонських і ліфляндських селян, згідно з яким вони ставали особисто вільними, а землі залишалися власністю поміщиків, Олександр І сподівався, що цю ініціативу підхоплять і російські поміщики, але прогадав. Дворянство Росії не бажало змін, та й звільнення селян без землі в Росії спричинило б масове селянське повстання.

Слабкість джерел лібералізму в країні та опір поміщиків примусили відмовитися від планів молодості. Останньою спробою вирішити селянське питання була підтримка ініціативи естонського дворянства, що заявило в 1816 р. про свою готовність звільнити кріпаків.

Олександр І у період тільки з 1804 по 1814 р. вів війн більше, ніж Наполеон (Олександр - 10, а Наполеон - 9). У результаті російсько-перської війни 1804-1813рр, до Росії було приєднано значну частину Азербайджану й Дагестан, російсько-турецької війни 1806-1812 pp. - Бессарабію, російсько-шведської війни 1808-1809pp. - Фінляндію.

У 1805-1807 pp. Росія брала участь у війнах антифранцузьких коаліцій, а в 1809 р. - на боці Наполеона у війні з Австрією, в результаті якої отримала Східну Галичину. Перемогами у російсько-французькій війні 1812 р. і війною за визволення народів Європи від Наполеона Олександр І здобув широку популярність. Неофіційно йому присвоїли титул Переможця. Правда, розв'язана ним згодом у 1817 р. Кавказька війна, що тривала майже 50 років (до 1864 р.), зменшила кількість прихильників Олександра І. Однак після перемоги коаліції над Наполеоном авторитет Олександра став високим і визначив його як ідеолога політики в Європі.

Основним "дітищем" Олександра I в "післянаполеоновський" період став Священний союз (1815-1833) європейських монархів з метою збереження кордонів, встановлених Віденським конгресом, і непоширення "революційного духу". До Священного союзу увійшли майже всі монархи Європи, крім Англії, Туреччини й Ватикану. Принц-регент Англії Георгу пояснював свою відмову поставити підпис тільки парламентським правлінням, хоча він зобов'язався дотримуватися принципів союзу.

Перший конгрес Священного союзу (1818) в Аахені за пропозицією Олександра І звільнив Францію від окупаційних військ союзників і Людовік XVIII став повноправним членом союзу. Союзники домовилися не скасовувати довічного вигнання Наполеона й підтвердили свою непримиренність у боротьбі з революційним рухом. Питання про протидію революціям стало головним і на трьох наступних конгресах Священного союзу (1820, 1821 і 1822).

Однак надалі розбіжності й приховане суперництво між монархами все більше розколювали дії союзників, а після смерті Олександра І Священний союз розпався, не виконавши основної функції - запобігти революції.

Починаючи з 1820 р., по Європі прокотилася хвиля революцій: в Іспанії (1820), де повсталі змушували короля Фердінанда VII Бурбона (1814-1833) відновити скасовану ним самим конституцію 1812 р.; у Португалії (1820); у Неаполі (1820), де повсталі також змусили свого короля Фердінанда IV Бурбона (дядька Фердінанда VII) запровадити конституцію за зразком Іспанії; у П'ємонті (1821), де патріоти примусили ввести аналогічну конституцію при зреченні короля Віктора Еммануїла І на користь брата Карла. В 1821 р. король Португалії Хуан VI (1818- 1820) присягнув новому державному устрою. За допомоги Священного союзу іспанську революцію придушили французи.

У березні 1821 р. у Греції, що вже 400 років перебувала під турецьким ярмом, спалахнуло повстання. Його очолив син і онук господарей Молдови й Валахії князь Олександр Іпсіланті, грек за національністю, генерал російської армії, герой Вітчизняної війни, ад'ютант Олександра І (1816-1817). Олександрі мав намір відтворити оновлену грецьку державу під своїм протекторатом, тому греки звернулися за допомогою до Росії. Але надання допомоги спричиняло війну з Туреччиною. Більше того, побоюючись посилення Росії на Балканах, Англія й Австрія виступили на захист Туреччини.

Економіка Росії задихалася від воєн. Ставши польським королем у 1815 р. і подарувавши полякам конституцію, Олександр І не уник заворушень і там. Провівши низку ліберальних реформ у Росії, він у відповідь отримав революційні вогнища й таємні антимонархічні товариства. Зайнятий "улаштуванням раю" для Європи, Олександр І "втратив" свою країну. Почалися безладдя й у православній церкві.

Вступивши на престол, Олександр І підтвердив заборону масонських зборів, що діяла раніше. Але незважаючи на це, завдяки ліберальності імператора вже в 1803-1806 рр. кількість масонських лож збільшилася. Він не переслідував їх як єретиків або політичних змовників. Є свідчення, щоправда, не дуже достовірні, що Олександр І сам належав до однієї з лож. Оточення Олександра І переконало його видати в 1822 р. указ про заборону діяльності всіх таємних товариств, масонських лож і єзуїтів, ав1823 р. - розпорядження про виселення євреїв із сіл Білорусі, Треба сказати, що ще в 1796 р. була введена так звана межа єврейської осілості. За цим законом євреї могли проживати тільки в межах Білорусі й у деяких губернських містах України. До цього часу близько 70% міського населення Білорусі й Литви становили євреї.

Сімейні справи Олександра І в останні роки його правління також були складними. Синів у нього не було, а дві дочки померли в дитинстві. За правом престол належав братові Костянтинові, що також не мав дітей від першого шлюбу з принцесою Кобурзькою. Крім того, великий князь Костянтин другим морганатичним шлюбом одружився на польській князівні Лович, що за російськими законами позбавляло його дітей права престолонаслідування. Та й сам Костянтин, головнокомандувач польської армії, ще в 1822 р. відмовився від престолу. Таким чином, престол переходив до молодшого брата Миколи І несподівано для нього самого.

Однак цьому акту передувала детективна подія, про яку сперечаються дотепер. Ідеться про вірогідність смерті Олександра І у Таганрозі 19 листопада 1825 р. Відповідно до мемуарів генерала Волконського, з огляду на щиросердечну депресію Олександра І, було вирішено усунути його від влади на користь Миколи І. Оскільки вбивство виключалося, а просто передання влади Миколі могло бути витлумачене як двірцевий переворот, що могло спричинити заворушення у вже неспокійній Росії, то за домовленістю з сім'єю Олександра оголосили про його смерть від застуди на 47-му році життя. Олександрі погодився на тихе життя ченця, адже він ніби ще в 1819 р. задумав відмовитися від престолу й віддалитися від світу. Так у Сибіру з'явився старець Федір Кузьмич, що видавав себе за безвісного бурлака. Старець не бідував і тихо вів чернече життя до своєї кончини на 87-му році життя 20 січня 1864 р.