Розділ «Італійські міста-держави»

У XI-XII ст. в Італії розгорнулась боротьба міст з їхніми сеньйорами (єпископами або графами) за автономію, комуну. Причини цієї боротьби були такі:

o сильний вплив римської спадщини ще в період генезису феодалізму;

o тривале збереження традицій старих римських міст.

Наслідком здобуття містом незалежності було встановлення консульського правління, що означало зародження комуни.

Комуни в цей період виникли в Генуї, Ареццо, Флоренції, Болоньї, Пармі та інших містах. Наприкінці XII ст. міста-комуни перетворилися на самостійні міські республіки з власними законодавством, адміністрацією, військом, правом карбувати монети тощо.

Населення міст-республік поділялось на кілька груп: феодальна знать (гранди), середні й дрібні феодали, торговці й ремісники (пополани), плебс. Сильні й незалежні міста поступово підкорили собі сільську округу, перетворивши її на свого колективного васала.

Законодавча влада в комуні належала зборам городян, що відбувалися на майдані перед міським собором.

Виконавчі функції належали колегії консулів, які обиралися від кожного з районів міста. Утвердження консулату ще не було повною перемогою городян (в Італії їх називали пополанами або пополарами) над феодальною знаттю.

Спочатку представники торгово-ремісничого населення входили до консулів, але переважали серед них представники середніх і дрібних, іноді великих феодалів. Однак до городян належали не тільки "чисті" торговці й ремісники, а й землевласники або держателі земель феодальної знаті.

Однією з перших найважливіших акцій комуни, що виникла, був активний наступ на місцевих феодалів. Міське військо руйнувало замки феодалів, захоплювало їхні укріплені поселення. Переможені комуною феодали змушені були визнати її верховенство, складали присягу на вірність комуні, дарували або продавали їй свої земельні володіння (зазвичай половину або третину), обіцяли як васали надавати місту допомогу в разі воєнних дій, а від імені залежного населення, що проживало в їх укріплених поселеннях, зобов'язувалися щорічно сплачувати комуні встановлені грошові та натуральні внески.

Як правило, феодали (і жителі буртів) набували міського громадянства, однак, переселяючись у місто, феодали не визнавали себе переможеними. Вони споруджували там будинки-вежі, деякі збереглися й до сьогодні, нерідко об'єднувалися у співтовариства, які користувалися особливими правами всередині міста, і чекали нагоди, щоб відновити ворожі дії проти комун.

Завойовницька політика італійського міста стосовно феодалів у ХІІ-ХІІІ ст. приводила до підкорення його владі великої території (дистретто), яка часом простягалася на 10-20 км від міс-та-метрополії та включала не тільки сільські поселення, а й десятки фортець, а іноді й маленьких міст, що сприяло різкому збільшенню населення міст.

Більшість міст ворогували між собою. Три з них - Венеція, Генуя і Флоренція - стали середньовічними державами європейського значення. Генуя і Флоренція були консульськими комунами, а Венецією правив довічно обраний дож, владу якого обмежувала Велика рада з представників знатних сімейств.

Усередині міст одне одному протистояли два угруповання - гвельфи, які підтримували папу, і гібеліни - прихильники імператора. Насправді суперечності між ними були глибшими й пояснювались економічною конкуренцією.

Гібеліни (феодали-гранди) виступали за землеволодіння і монархію, гвельфи (купці, ремісники, банкіри) - за торгівлю і республіку. Ці дві партії визначали все життя італійських республік.

У XI-ХІІІ ст. у Північній і Середній Італії функції централізованої держави виконувало кожне хоч трохи велике місто-кому-на, що перетворювалося фактично на місто-республіку. Одночасно ускладнювалася структура управління. Поступово місце колегії консулів зайняв подеста, котрий очолював Генеральну і Спеціальну ради міста, які налічували по декілька сот членів. Подеста був, як правило, вихідцем з дворянського середовища, обов'язково із рицарським званням, мав бути жителем іншого міста і запрошувався на рік разом зі своїми суддями, нотаріями й озброєною свитою.

Водночас зміцнення економічних та соціальних позицій попо-ланів робило все більш нетерпимим для них недостатнє залучення їх представників до управління містом. І вони домоглися істотних змін: нарівні з Генеральною і Спеціальною радами, в яких були представлені як пополани, так і нобілі, утворилися ради, що складалися тільки з пополанів, а поряд із подестою в місті з'явився ще один правитель - "капітан народу".

Всередині "великої комуни" утворилася "мала комуна". Майже повсюдно вона виникла в середині XIII ст. "Мала комуна" представляла інтереси купців і власників найбільш багатих і впливових цехових ремісничих майстерень, так званих старших цехів, які отримали загальну назву "жирних пополанів". Ремісники "молодших цехів", підмайстри і позацехові елементи міського населення, так званий "дрібний народ", або "худий народ", не отримали доступу до влади.

Однак і після утворення "малої", пополанської, комуни боротьба між знаттю- нобілями і пополанами продовжувалася. Кульмінацією її стало так зване анти магнатське законодавство, що мало на меті обмеження впливу міських нобілів або виключення їх з органів міського управління, запобігання їхнім можливим спільним виступам, у тому числі разом з пополанами.