Розділ «Середньовіччя»

З другої половини IV ст. не лише зовнішньо-, а й внутрішньополітичне становище Візантії великою мірою визначав характер відносин імперії з варварами. Вже в 375 р. імператор Валента був змушений дозволити розселення в межах держави (на півдні від Дунаю) племен вестготів, які в 376 р. підняли проти нього повстання. У 378 р. об'єднані сили вестготів і частини корінного населення імперії розбили армію урядових військ при Адріанополі. Лише ціною суттєвих поступок варварській знаті імператору Феодосію у 180 р. вдалося придушити повстання. Влітку 400 р. варвари ледве не захопили Константинополь і лише завдяки активній допомозі населення столиці урядовим військам вдалося відтіснити нападників з міста. Водночас, якщо наприкінці V ст. Західна Римська імперія, що зазнала глибокої економічної та політичної кризи, впала під ударами варварів, Візантія виявилася більш життєздатною та зуміла вистояти в боротьбі з варварськими навалами. У 70-80-х pp. V ст. вдалося відбити масований наступ остготів.

З кінця V ст. у Візантії відбувалося економічне піднесення, яке супроводжувався політичною стабілізацією. За правління Юстиніана І (527-565) імперія досягла апогею політичної та військової могутності. Юстиніану вдалося централізувати владу, створити сильну армію, що у свою чергу дало можливість відбити натиск персів на сході і слов'ян на півночі, а також здійснити значні завоювання на заході: у 533-534 рр. Візантія завоювала держави вандалів у Північній Африці, у 535-655 рр. - Остготське королівство в Італії, у 554 р. - південно-східні області Іспанії. Однак завоювання Юстиніана виявилися короткочасними. Реставрація рабовласництва та римської податкової системи у варварів західних областей викликали у 602 р. повстання в армії, яке переросло в громадянську війну і призвело до зміни імператора. Наприкінці VI-VII ст. Візантія втратила завойовані області на заході (за винятком Південної Італії). У 636-642 рр. араби захопили найбагатші східні провінції імперії (Сирію, Палестину, Верхню Месопотамію), а у 693-698 рр. - її володіння в Північній Африці. Наприкінці VII ст. територія Візантії становила не більше третини держави Юстиніана.

У результаті зменшення території Візантійська імперія стає переважно грецькою, а в XI-ХІІ ст. (коли до її складу тимчасово входили слов'янські землі) - греко-слов'янською державою. Незважаючи на значні територіальні втрати, вона залишалася однією з найбільших і наймогутніших держав Середземномор'я. У другій половині IX-Хет. у Візантії склалася централізована монархія із сильною державною владою, розгалуженою управлінською структурою. Домінувати у політичному житті держави почали великі землевласники (динати) в провінціях та управлінська аристократія (тісно пов'язана з торговельно-ремісничими колами) у Константинополі. З другої половини IX ст. розпочався інтенсивний розвиток візантійських міст, які були не лише фортецями, адміністративними та єпископальними осередками, а й важливими ремісничими та торговельними центрами.

Зовнішня політика імперії в другій половині IX-XI ст. характеризувалася великою активністю та агресивністю. В середині X ст. Візантія відвоювала в арабів Верхню Месопотамію, частину Малої Азії, Сирію, Крит, Кіпр. У 1018 р. було завойовано Західне Болгарське царство, підпорядковано візантійському впливові весь Балканський півострів. Важливе місце в зовнішній політиці Візантії відігравали в цей час відносини в Київською Руссю, Після облоги Константинополя військами київського князя Олега (907) візантійці 911 р. були змушені укласти вигідний для Києва торговельний договір, що сприяв розвитку торговельних зв'язків Русі з Візантією великим шляхом "з варягів у греки". В останній третині X ст. імперія вела боротьбу з князем Святославом Ігоровичем за Болгарію. В роки правління на київському столі князя Володимира Святославича було укладено візантійсько-руський військовий союз, а імператор Візантії Василь II видав свою сестру

Анну заміж за київського князя. У 988 р. із Візантії на Русь прийшло християнство.

Значне місце в культурному житті Візантії посідало образотворче мистецтво. Звичайно, не всі його види вписувалися в систему християнського світобачення. Так, скульптура втратила характерну для античності велич і тілесність. Щоправда, античні статуї ще прикрашали вулиці Константинополя.

Головними формами візантійського живопису стали мозаїка, фрески, ікони та книжкові мініатюри. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися в архітектурних спорудах Равенни - місті, яке свого часу було значним культурним центром: комплекс пам'яток візантійської культури V-VII ст., тобто часу, коли на історичному перехресті зустрічались античність і середньовіччя, Рим і Візантія.

Важливим атрибутом християнських храмів були ікони. На перших іконах, як правило, зображувався один святий. У перші сторіччя християнства особливо вшановувалися "нерукотворні" ікони, що нібито були створені не людиною, а завдяки чуду. Вважалося, що сила таких ікон передається людині, якщо їх торкнутися. Ці ікони зберігалися в монастирях, куди приходили прочани. Пожертвування прочан становили значну частину монастирських прибутків. Це насторожувало імператорів, які побоювалися посилення монастирів і церкви загалом.

У VIII-IX ст. виник рух іконоборців. Певною мірою у ньому виявилися протест проти церковної розкоші та протидія намаганню поширювати вплив християнської церкви. Іконоборці були проти зображень у людській подобі Бога і святих, вбачаючи у цьому пережитки поклоніння ідолам. Користуючись нагодою, імператори конфіскували майно монастирів. Тенденція до неприйняття ікон була досить сильною навіть серед діячів церкви, багато з яких вважали, що божественність перебуває поза межами людського розуміння. На початку VIII ст. ці погляди отримали підтримку державної влади. Імператор Лев III підписав едикт, який забороняв поклоніння іконам і розпочалося повсюдне їх знищення.

Образотворче мистецтво того часу мало кардинально змінити тематику: замість фігурних композицій перейти до безсюжетних декоративних тем.

Помітний слід іконоборство залишило в літературі. На той час класичні традиції античної літератури - уславлення людини, її тілесної краси та подвигів - утратили актуальність. Особливої популярності набували житія святих і літургійна поезія.

Досить цікавим літературним явищем була творчість поетеси Косії, яка висміювала неуків і дурнів, складала літургійні гімни.

У Візантії з її сильною централізованою владою культурне життя перебувало під суворим контролем держави. Жодне нововведення не приймалося без санкції імператорського двору і вищих церковних кіл. Особа художника відступала перед іменем замовника. Тому на візантійських пам'ятках ім'я художника майже ніколи не зазначено, зате досить часто можна побачити імена тих, для кого ті чи інші речі виготовлялися.

Подальший розвиток візантійської культури відбувався у суворих рамках канонічних систем.

Починаючи з XI ст., особливого значення набуло будівництво монастирів. Кожний із константинопольських патріархів споруджував монастир, якому надавав допомогу впродовж усього свого життя. Були вироблені основні принципи монастирської архітектури: він становив комплекс будівель, що оточувалися фортечними мурами та баштами, всередині двору знаходилися храм, лікарня, трапезна, бібліотека тощо. У плані обриси стін монастиря утворювали багатокутник, конфігурація якого зумовлювалася рельєфом місцевості. Комплекс монастиря ніби доповнював пейзаж, вписуючись у композицію гір, серед яких вони досить часто були розташовані.

Показовим для монастирської архітектури є комплекс афонських храмів, для яких характерним є тип так званого трилисника.

Розписи храмів здійснювалися згідно із суворо встановленою схемою- каноном. Основою останнього було християнське уявлення про те, що приміщення церкви є зменшеною моделлю Всесвіту. Храм був символом неба, землі, раю і пекла. Середньовічна людина вірила, що колись зі сходу відбудеться друге пришестя Ісуса Христа, а тому саме у східній частині розташовувався вівтар. З протилежного боку, на заході, біля входу в храм часто знаходилося приміщення для хрещення, яке було символом християнства. Уявлення про церкву як мікрокосмос зумовило просторову ієрархію храмових розписів: чим святіший зміст зображуваного, тим вище воно розміщувалося в приміщенні. На куполі зображували Ісуса Христа, над вівтарем - Богоматір та архангелів, нижче - апостолів, у західній частині храму - страшний суд, що настане після другого пришестя Христа.

Крім космічної та топографічної причин, що зумовлювали розташування сюжетів у храмі, була ще одна - часова, пов'язана з церковним календарем. Сюжети розташовувалися на стінах церкви згідно з послідовністю днів календаря.

Візантійське мистецтво - це не лише висока техніка, витончена, визначена каноном майстерність та абстрактна духовність образів. У ньому є ще утаємничена людяність, що особливо відчувається в іконах. Яскравим прикладом є відома ікона "Владимирської Богоматері", яка ще в XII ст. була привезена до Києва. Звідти її взяв князь Андрій Боголюбський для Успенського собору м. Владимира. Після того як військо Тамерлана, що рухалося на Москву, повернуло назад (а сталося це тоді, коли ікона була привезена до Москви), цю ікону проголосили чудодійною.

Її образ близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість її виду, твердість стиснутих губ. Вражає стриманість її почуття - такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття надії та страху за свою дитину. Марія знає, що її син незабаром піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед усіх візантійських ікон "Владимирська Богоматір" вирізняється особливою емоційністю, навіть психологізмом.