Розділ «Утворення Німецької імперії»

Невдала спроба національного об'єднання Німеччини шляхом ліберальних реформ у ході революції 1848-1849 рр. змінилася спробами досягти цієї мети через консервативне державне управління. Прусський король Фрідріх Вільгельм IV відмовився прийняти імперську корону з рук ліберального Франкфуртського парламенту, але був зовсім не проти очолити національну федерацію, в якій головні принципи королівської влади залишалися б недоторканими. В той час коли австрійські війська за допомогою росіян придушували революцію в Угорщини, Берлін розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на залучення німецьких держав до Прусського союзу. Шляхом дипломатичного тиску вдалося приєднати до Союзу переважну більшість німецьких держав. Навесні 1850 р. зібрався новий парламент, який мав затвердити конституцію нового конфедеративного утворення.

Австрію зовсім не влаштовувало створення опозиційно налаштованого до неї союзу держав у центрі Європі під егідою Пруссії. Тому після поразки угорської революції Відень почав відновлювати позиції в Німеччини, користуючись тим, що значна частина німецьких держав увійшла до Прусського союзу лише з остраху перед сильною Пруссією. Метою австрійського імператора Франца Йосифа стало відновлення Німецького союзу. Таким чином, німецька нація була поділена на два потенційно конфліктні табори - Прусський союз і Німецький союз. Коли у Гессені спалахнула суперечка між прибічниками і противниками місцевої влади, в який втрутилися Пруссія та Австрія, Німеччина опинилася на порозі громадянської війни. Лише втручання російського царя Миколи І, який підтримав Австрію, змусило прусського короля відступити. 29 листопада 1850 р. між Пруссією та Австрією була підписана Оломоуцька угода про відновлення Німецького союзу під верховенством Австрії. Так закінчилася ще одна невдала спроба Пруссії об'єднати Німеччину.

Настали роки реакції. Будь-які спроби кинути виклик королівській владі нещадно переслідувалися, каралися вигнанням, в'язницею або смертельними вироками королівського суду. Поступки громадськості, зроблені у роки революції під тиском народних рухів, обмежувалися або скасовувалися. В державах Німецького союзу, які перебували під впливом Австрії, де була скасована конституція 1849 р., були відновлені принципи централізації, законності й клерикалізму державного управління. В таких умовах конфедерація німецьких держав залишалася несприйнятливою до будь-яких політичних реформ.

Конфедерація (від лат.- союз, об'єднання) - союз держав, кожний член якого зберігає незалежність, має власні органи державної влади та управління, але одночасно створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (військовій, зовнішньополітичній тощо). Історично форму конфедерації мали Рейнська конфедерація (1264-1350), Ганзейська ліга (1367-1669), Швейцарський союз (1291-1798 і 1816-1848), Німецька конфедерація (1815-1866), Нідерланди (Республіка сполучених провінцій, 1579-1796). У США Конфедерацією називали Конфедеративні Штати Америки, встановлені в 6 (згодом вії) південних штатах у лютому 1861 р., коли вони вийшли з федеративного союзу. Американська Конфедерація припинила існування після поразки її армії в 1865р. Серед сучасних конфедерацій можна назвати Британську Співдружність Націй. Конфедерацією називаються також деякі громадські організації (наприклад. Загальна конфедерація праці у Франції, Загальна італійська конфедерація праці, Конфедерація британської промисловості).

Конституція Пруссії 1850 р. зберігалася, але дія її обмежувалася складною системою виборів та високим майновим цензом. На законодавчий орган справляли значний вплив великі землевласники, духовенство та фінансова аристократія. В Берліні панували настрої пригнічення та розгубленості. На короля впливали консервативні радники і релігійні ортодокси. До того ж виявилися симптоми його душевної хвороби. Уряд не наважувався проводити активну зовнішню політику, зате компенсовував це жорстокими утисками і переслідуваннями інакодумців усередині країни. Суспільство, втомлене повстаннями та репресіями, перебувало в стані політичної апатії.

Політична депресія супроводжувалася величезними економічними успіхами Німеччини, навіть попри економічну кризу 1857 р. та значну еміграцію в Північну Америку. Матеріальний прогрес зумовлювала низка чинників: по-перше, пригнічена енергія нації, спрямована на політичне об'єднання і досягнення громадянських свобод, знайшла вихід у діловій ініціативі, створенні передумов для економічного процвітання; по-друге, політична реакція забезпечила стабільність у суспільстві, розкріпачила підприємництво, позбавила ділові кола страху перед соціальним переворотом та насиллям натовпу. У середині століття у більшості німецьких держав було ліквідовано залишки феодальних порядків на селі. Селяни отримали можливість викупити землю, користуючись фінансовою підтримкою держави, яка надавала їм довготермінові позички. Формувався ринок землі та вільнонайманої праці. Все більше селян влаштовувалися на роботу на промислових підприємствах. Успішне завершення промислового перевороту і впровадження машинної техніки сприяли індустріалізації країни. Активно розвивалися текстильна, гірничодобувна промисловість, машинобудування, металургія. Могутні промислові центри поєднала широка мережа залізниць. Змінювалася структура фінансів, де переважали інвестиційні банки, страхові компанії тощо. Великі капітали переміщувалися з сільського господарства в промисловість, від аристократії до буржуазії та вкладалися у перспективні галузі виробництва. Невпинно відбувався процес урбанізації - швидкими темпами зростали міста, які перетворювалися на великі промислові та культурні центри.

Істотну роль в економічному процвітанні Німеччини відігравав Митний союз, який охоплював практично всі землі (за винятком Австрії). Єдині митні правила та низькі митні збори для його членів забезпечували створення єдиного економічного простору та залучення німецьких держав до міжнародної торгівлі.

Змінювалася соціальна структура німецького суспільства. Його провідною фігурою ставав підприємець-буржуа, зацікавлений у розширенні виробництва на основі наукових досягнень і правового захисту з боку держави. Зростав робітничий клас. Хоча відсоток сільського господарства в економічній структурі був великим, сільські жителі ставали буржуазними підприємцями. Економічні та соціальні зміни підривали політичну систему, консервативні представники якої обстоювали непорушність традиційних абсолютистських інститутів влади. Наприкінці 50-х років визріли умови для нового конфлікту між ліберальними та консервативними силами.

Відродження руху за ліберальні реформи та національне об'єднання наприкінці 50-х років відомі в історії Німеччини як "нова ера". Повсюдно в Центральній Європі почала зростати національна свідомість. У Німеччині діяли патріотичні організації (Національний союз та Союз реформ), які закликали до створення нового федеративного союзу під егідою Пруссії. Ліберальні публіцисти та політичні діячі закликали до оновлення Німецького союзу, проведення ліберальних реформ. У деяких німецьких державах у цих умовах на зміну консервативним урядам приходили помірковані державні діячі.

Найбільшого розмаху ці процеси досягли у Пруссії. У 1857 р. внаслідок тяжкої душевної хвороби відійшов від державних справ король Фрідріх Вільгельму. Наступного року регентом став спадкоємець престолу Вільгельм, хоч і схильний до консерватизму, але реалістичний державний діяч. Він звільнив консервативний уряд, проголосив програму обережних реформ і заручився підтримкою лібералів, які у 1858 р. виграли вибори до прусського парламенту. Виникла нова можливість для політичної реорганізації. Однак стратегія лібералів цього разу відрізнялася від їхньої стратегії у 1848-1849 pp. На їхню думку, головною причиною попередньої поразки стали нехтування державотворчою діяльністю і надії на ентузіазм та самовідданість народу. Вирішено було взяти на озброєння принципи "реалістичної політики", коли успіх досягається не революційною риторикою, а переговорами та компромісами.

Надії німецьких лібералів підігрівалися кардинальними змінами в Австрії. У 1859 р. Австрія зазнала поразки у війні проти Франції та П'ємонту і втратила великі території в Північній Італії, де з новою силою розгорнувся національно-визвольний рух. Авторитет Австрійської імперії в Європі тримався лише на її силі, а після поразок австрійської армії в імперії почалися антиурядові виступи. Франц Йосиф змушений був заявити про створення законодавчого органу (двопалатного парламенту) та введення в країні конституції.

У 1861 р. Вільгельм І (1861-1888) став королем Пруссії. Поступово він займав консервативні позиції. Найрадикальніші представники лібералів у 1861 р. утворили Прогресивну партію з метою посилення тиску на уряд для прискорення введення нового законодавства, проте король був безкомпромісним. Отже, назрівав конфлікт між ним і лібералами.

Власне, конфлікт між королівською владою та парламентом почався ще у 1859 р. Саме тоді військовий міністр фон Роон запропонував провести армійську реформу, яка передбачала збільшення регулярних полків за рахунок зменшення частин народного ополчення - ландверу. Депутати-ліберали вбачали в цьому спробу влади зміцнити армію шляхом збільшення чисельності офіцерів-аристократів, які тільки й могли обіймати офіцерські посади в регулярній армії, а Фрідріх та уряд звинуватили депутатів у спробі взяти під свій контроль армію, що була у віданні королівської влади. Ландтаг було розпущено і призначено нові вибори.

У 1861 р. після того, як на виборах до ландтагу перемогу здобули прогресисти - кандидати від Прогресивної партії, конституційний конфлікт розгорівся з новою силою. Парламент відмовився затверджувати поданий урядом бюджет. Упродовж року король звільнив усіх міністрів ліберального спрямування і створив новий, відверто консервативний уряд. Однак розв'язати конфліктну ситуацію він був неспроможний. Його останньою надією був прусський посол у Парижі Отто фон Бісмарк, відомий відданістю прусській монархії та ненавистю до демократів.

Отто Едуард Леопольд фон Шенгаузен Бісмарк (1815- 1898)- князь, дипломат, німецький державний діяч. У 1847- 1848рр. - депутат 1-го і 2-го з'єднаних ландтагів Пруссії. В1851- 1859 рр. - представник Пруссії в бундестазі у Франкфурті-на-Май-ні, 1859-1862рр.- посланник у Роси, в 1862р.- у Франції, У 1862-1871 рр, Бісмарк - міністр-президент і міністр закордонних справ Пруссії. У 1871-1891 рр. - рейхсканцлер Німецької імперії. Об'єднав Німеччину під верховенством Пруссії за допомогою воєн: 1864 р. - з Данією, 1866р. - з Австрією, 1870-1871 рр. - з Францією. В 70-ті роки під час так званого культуркампфу вів боротьбу проти клерикальнопартикуляристської опозиції, підтримуваної католицькою церквою. В 1878р. запровадив виключний закон проти соціалістів. Здійснював політику онімечування польського населення в Познані та Сілезії. Реалізував програми соціального законодавства (пенсійне забезпечення, страхування на випадок хвороби і каліцтва). Бісмарк - ініціатор російсько-австрійсько-німецької угоди 1873р. ("Союз трьох імператорів"). Один із головних організаторів Троїстого союзу 1882 р" спрямованого проти Росії та Франції.

Під час переговорів короля з Бісмарком була досягнута домовленість про основні напрями діяльності нового уряду на принципах збереження всіх прерогатив королівської влади. Отже, 23 вересня 1862 р. Пруссія отримала нового керівника уряду, політичні погляди якого спрямовувалися на зміцнення консервативних засад в управлінні. Бісмарк почав свою діяльність, нехтуючи законодавчим органом. Оскільки депутати не затвердили бюджету, уряд обійшовся без законодавчого оформлення фінансової діяльності. Ліберали звинуватили міністра-президента в порушенні конституції та вимагали його відставки. Бісмарк заявив, що навіть широка підтримка опозиції з боку суспільства не змінить напряму діяльності уряду. Для підтвердження своїх слів він обмежив свободу друку та звільнив чиновників ліберальних поглядів.

Бісмарк розумів, що врегулювати конфлікт між виконавчою та законодавчими гілками влади можна лише шляхом збереження сильної монархічної влади. Його ідеалом було створення політичної системи, де принципи парламентаризму е лише фасадом будівлі, за якими перебуває сильна авторитарна влада. Саме вона здатна виконати головне завдання - політичне об'єднання Німеччини, що може бути здійснене, за його словами, "не прусським лібералізмом.., а залізом і кров'ю". Бісмарк був переконаний, що політична інтеграція в Центральній Європі є неминучою, оскільки середній клас німецького суспільства зацікавлений у національному об'єднанні. Воно було в інтересах консерваторів, що давало змогу створити нову систему влади, сумісну зі збереженням монархії та аристократичних традицій. Отже, ідея об'єднання, націоналізм були для Бісмарка засобами боротьби з лібералами і радикалами, давали можливість знайти компроміс між короною та буржуазією, яка теж мала б економічну вигоду від політичного об'єднання.

Міжнародна ситуація сприяла планам Бісмарка щодо об'єднання Німеччини. Росія зазнала принизливої поразки у Східній (Кримській) війні (1853-1858) і не могла активно втручатися в європейські справи. Англійський уряд зосередив увагу на внутрішній політиці, тому поблажливо ставився до зміцнення Пруссії, яка могла стати противагою Франції на континенті. Отже, Бісмарк міг готуватися до боротьби з Австрією, не боячись втручання європейських держав.

Першим випробуванням сил стала війна з Данією за герцогства Шлезвіг та Голштайн, які у 1852 р. за Лондонським протоколом на правах автономії були передані під управління Данії, але зберігали етнічну та культурну близькість до Німеччини. У1863 р. новий датський король намагався зробити Шлезвіг невід'ємною частиною Датського королівства, відокремивши його від Голштайну. Національні почуття німців було ображено і Бісмарк, який був присутній на конгресі Німецького союзу у Франкфурті замість Вільгельма І, запропонував австрійському імператору захопити герцогства. Бісмарк був переконаний у нейтралітеті великих держав, оскільки Данія порушила умови Лондонського протоколу 1852 р. Австрійський імператор погодився на пропозицію, тому що не міг допустити зростання авторитету Пруссії.