Розділ «Візантійська імперія в XI-XV ст.»

Приблизно до кінця XII ст. Візантія переживала період злету своєї могутності та впливу в світі. Після цього розпочалася доба її занепаду, що прогресував, яка закінчилася цілковитим крахом імперії та зникненням її назавжди з політичної карти світу в середині XV ст. Навряд чи хтось міг передбачити такий кінець блискучої держави ще на початку XI ст., коли при владі перебувала Македонська династія. У1081 р. її змінила на престолі не менш імпозантна династія імператорів з роду Комнінів, що залишалася правлячою до 1118 р.

Візантія вважалася однією з наймогутніших і найбагатших держав світу, її володіння охоплювали величезну територію - близько 1 млн кв. км з населенням 20-24 млн осіб. Столиця держави Константинополь з його мільйонним населенням, величними будівлями, незліченними скарбами для європейських народів був центром усього цивілізованого світу. Золота монета візантійських імператорів - безант - залишалась універсальною валютою середньовіччя. Візантійці вважали себе головними охоронцями культурної спадщини античності й одночасно оплотом християнства Недарма священні писання християн усього світу - Євангелія - були написані також грецькою мовою.

Зростаючу могутність Візантійської імперії відображала активна зовнішня політика, яка трималася на воєнних здобутках настільки ж, наскільки на місійній діяльності церкви. Згідно з відродженою ідеологією візантійського ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та юридичні права на всі території, що колись входили до її складу чи були залежними від неї. Повернення цих земель вважалося пріоритетним завданням візантійської зовнішньої політики. Війська імперії здобували одну перемогу за іншою, приєднуючи до неї нові провінції на Близькому Сході, у Південній Італії, Закавказзі, на Балканах. Візантійський військово-морський флот, оснащений "грецьким вогнем", витіснив арабів із Середземного моря.

Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви. її основними напрямками стали Балкани, Східна та Центральна Європа. У запеклій конкурентній боротьбі з Римом Візантія зуміла здобути перемогу в Болгарії, включивши її в орбіту візантійської культури й політики. Величезним успіхом імперської зовнішньої політики була християнізація Русі. Візантійські впливи ставали все відчутнішими на території Моравії та Паннонії.

До ХП ст. остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з усіма особливостями її державного, соціально-економічного та культурного життя, які принципово відрізняли її від західноєвропейської. Найбільш характерною рисою Візантії було всевладдя централізованої держави у вигляді необмеженої самодержавної монархії. У її центрі перебував імператор, що вважався єдиним законним спадкоємцем римських володарів, батьком великої сім'ї усіх народів і держав, які належали до сфери впливу Візантії. Всепроникний контроль жорстко централізованої державної машини над суспільством, його дрібна регламентація та постійна опіка були б неможливими без могутньої касти державних чиновників. Ця модель мала чітку ієрархію посад і титулів, що складалася з 18 класів і 5 розрядів - своєрідний "Табель про ранги". Безлика армія бюрократів у центрі та на місцях виконувала фіскальні, адміністративні, судово-поліційні функції з ретельністю та завзятістю, що для населення оберталося постійно зростаючим тягарем податків і повинностей, розквітом корупції та сервілізму. Державна служба забезпечувала людині почесне місце у суспільстві, ставала основним джерелом її прибутків.

Надзвичайно важливим компонентом візантійської державності була церква. Вона забезпечувала духовну єдність країни, виховувала населення в дусі імперського патріотизму, відігравала колосальну роль у зовнішній політиці Візантії. У X-XI ст. продовжувала зростати кількість монастирів і ченців, церковно-монастирське землеволодіння. Хоча згідно з візантійською традицію церква була підпорядкована владі імператора, її роль у суспільно-політичному та культурному житті постійно зростала. У тій мірі, в якій слабшала влада імператорів, церква ставала основним носієм доктрини візантійського ойкуменізму.

Водночас у Візантії на відміну від країн Заходу так і не сформувалося громадянського суспільства з властивими йому корпоративними зв'язками та інституціями, розвинутою системою приватної власності. Особистість там немовби перебувала віч-на-віч з імператором і Богом. Подібна соціальна система отримала в сучасній історіографії влучну назву індивідуалізму без свободи.

Характерною рисою соціально-економічного розвитку Візантії в IX-XV ст. можна вважати домінування села над містом. На відміну від Західної Європи у Візантії феодальні відносини на селі розвивалися дуже повільно. Приватна власність на землю залишалася надзвичайно слабкою. Довготривале існування селянської общини, широке використання рабської праці, державний контроль і податковий прес визначали характер соціального розвитку на селі. Проте з часом виникли великі земельні маєтки, що належали світським і церковним власникам. Вони стали основними центрами ремісничого виробництва й торгівлі.

Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю соціально-економічного розвитку Візантії. На противагу Західній Європі місто не стало там головним осередком і чинником поступу. Візантійські міста не мали майже нічого спільного з античними. Вони швидше нагадували великі села за зовнішнім виглядом, одноманітною архітектурою, примітивним благоустроєм, тісними зв'язками їхніх жителів із сільським господарством. У країні не сформувалися традиції особливої міської культури, самоврядування, усвідомлення власних муніципальних інтересів з властивими для них правами та обов'язками жителів. Місто перебувало під жорстким контролем держави. У візантійських містах так і не склалися корпоративні професійні об'єднання ремісників і торговців за цеховим зразком. В останні десятиліття існування імперії її міста фактично перетворилися на додаток до сільського ремесла та торгівлі, що розвивалися у феодальних маєтках.

Одним із наслідків занепаду візантійського міста стала деградація торгівлі. Візантійські купці поступово втрачали капітали та вплив у суспільстві. Держава не захищала їхніх інтересів. Основні грошові прибутки суспільній верхівці приносила не торгівля, а державна служба та земельні володіння. Відтак майже вся зовнішня та внутрішня торгівля Візантії з часом перейшла до рук венеційських та генуезьких торговців.

Візантійська культура порівняно з попереднім періодом переживала піднесення, яке було особливо помітним у літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, освіті. В XI ст. у Константинополі відродився університет з філософським і юридичним факультетами. Твори візантійської культури цього часу особливо масштабні, пишні, заквітчані складною символікою та алегоріями. Пожвавлення культурного життя супроводжувалося новим сплеском цікавості до здобутків античної епохи. Візантійське суспільство ніколи не втрачало інтересу до античності. У бібліотеках зберігалися безцінні тексти античних мислителів, письменників, державних діячів і юристів, які переписували в численних скрипторіях, переказували та коментували тогочасні візантійські інтелектуали. Щоправда, звернення до античності аж ніяк не означало розриву із середньовічною церковною культурою. Навпаки, головними знавцями античних текстів ставали діячі церкви. Схиляння перед античною спадщиною мало в основному формальний характер, тісно поєднуючись із православною ортодоксією. Можливо саме тому антична традиція у Візантії на відміну від Заходу не стала імпульсом для виникнення нової культурної течії - гуманізму - і не привела до Ренесансу.

Контроль держави та церкви над культурним життям, що посилювався, сприяв його уніфікації та канонізації. У культурному житті запанували шаблон, освячена часом традиція. Православне духовенство культивувало настрої аскетизму, відходу від активної діяльності, пасивно-споглядацьке ставлення до навколишнього світу. Самосвідомість звичайного візантійця була просякнута фаталізмом і песимізмом. Усі ці тенденції духовного життя суспільства втілились в ісихазмі - релігійно-філософському вченні, розробленому ченцем Григорієм Палимою й офіційно визнаному православною церквою на помісному соборі 1351 р. Перемога ісихазму над гуманізмом і раціоналізмом значною мірою сприяла відставанню Візантії від Заходу і може вважатися інтелектуальним провісником занепаду країни.

Піднесення Візантійської імперії в XI-XII ст. було останнім в її тисячолітній історії. Воно не супроводжувалося реформами, які дали б змогу модернізувати архаїчну систему державного управління та розкріпачити індивідуальні можливості і станові інтереси. Всі боролися за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання до змін. Вдихнути нове життя у закостеніле у своєму розвитку суспільство не пощастило. Внаслідок цього Візантія стала полем боротьби цивілізацій Сходу та Заходу, що швидко прогресували, представлених світом ісламу й католицтва.

Першими завдали удару турки-сельджуки. Тяжка поразка, якої зазнала від них візантійська армія в 1176р., струсонула "будівлю" імперії так, що у ній виникли тріщини як зсередини, так і ззовні. Імперію охопило полум'я громадянської війни. З-під її впливу визволилися православні Болгарія і Сербія. Проте це була лише прелюдія до наступного потрясіння.

У 1204 р. Константинополь захопила і нещадно пограбувала армія хрестоносців. Візантійська імперія на певний час припинила своє існування. На її території утворилися католицька Латинська, православні Нікейська, Трапезундська імперії та Епірська держава. І хоча в 1261 р. нікейському імператору Михайлові VIII Пал вологу пощастило повернути давню столицю і відновити Візантійську імперію, вона вже ніколи не піднімалася до вершин колишньої слави та могутності. Візантійські імператори нової династії Палеологів уже не мріяли про територіальні завоювання, прагнучи зберегти те, що мали.

Візантійське суспільство за зовнішньополітичною орієнтацією розкололося натри основні угруповання. Меншість, представлена освіченою верхівкою, шукала союзу та допомоги на Заході, виявляючи готовність розплатитися за це втратою церковного суверенітету чи навіть прийняттям католицтва. Проте щоразу офіційно укладені угоди щодо релігійної унії, зокрема 1274 і 1439 рр., наштовхувалися на запеклий опір православної церкви та основної маси населення, ворожих до Заходу. За суто релігійними справами приховувалися глибокі принципові розбіжності двох християнських цивілізацій - західної та східної, а їх органічний синтез був тоді неможливий.

На противагу так званим латинофілам у Візантії сформувалася партія туркофілів, переконаних, що турецька чалма для їхньої батьківщини краща, ніж папська тіара. При цьому основним аргументом була переконаність у релігійній толерантності мусульман. Також існувала численна група так званих ортодоксів, які закликали нічого не змінювати і залишити все так, як е. Православні країни у свою чергу не виявили здатності до консолідації, воюючи з Візантією на боці чи мусульман, чи католиків. Розплата за це не забарилася.

З 60-х років XIV ст. турецькі султани перейшли до систематичного завоювання Балкан. У 1362 р. вони захопили велике візантійське місто Адріанополь, перенісши сюди свою столицю. Переможна для турків битва на Косовому полі в 1389 р., в якій вони завдали поразки сербським і боснійським військам, була вирішальною для долі балканських країн. У1392 р. жертвою завойовників стала Македонія, а ще через рік - болгарська столиця Тир-ново.

Битва на Косовому полі. У 1356р. турки перетнули Егейське море і вторглися в Європу, в 1362р. захопили Салоніки й Адріанополь - два найважливіші грецькі міста після Афін. Тільки Сербія чинила серйозний опір, і на Косові правитель Сербії Лазар зібрав 15- 20-тисячну армію, що складалася із сербів, болгар, боснійців, албанців, поляків, угорців і монголів. Турецька армія Му рада нараховувала 27-30 тисяч осіб. Під час бою сербський воїн проникнув у турецький табір, удаючи себе за дезертира, й отруєним кинджалом смертельно поранив Мурада. Турки спочатку були збентежені, проте під час бою їм вдалося завдати загальну поразку армії, яка, за переказами, розмовляла сімома різними мовами. Лазар потрапив у полон і був жорстоко вбитий, Сербія мала платити данину туркам, а серби - служити в турецькій армії. Битва на Косовому полі, подвиги сербських воїнів, що героїчно боролися з противником, відобразилися у сербському героїчному епосі. У1448 р. армія під командуванням угорського князя Яноша Хуньяді ще раз боролася проти турків на Косові. Ця битва була останньою спробою зберегти Константинополь, але у вирішальний момент бою валаські союзники угорського князя перейшли на бік турків, які знову здобули вирішальну перемогу. Через п'ять років турки остаточно зайняли Константинополь.