Розділ «Криза тоталітарного режиму у 50-70-ті роки XX ст.»

У країнах Східної Європи, в яких уже наприкінці 40-х років утвердилася модель державного устрою тоталітарного типу, побудованого за радянським зразком, постійно виникали, розгорталися та заглиблювалися соціально-політичні й економічні кризи розвитку суспільства. Основною причиною політичного невдоволення, економічних криз та соціальних конфліктів у країнах соціалістичного табору було небажання і неготовність їх населення сприймати нестатки і страждання, традиційно звичні для радянського населення як закономірність. Не сприймали "братні народи" партійний диктат і насилля, а також необхідність неухильного прямування в руслі радянської зовнішньої політики. Першим виявом наростання кризових явищ у тільки-но створеній на Сході Європи системі васальних держав сталінської імперії став конфлікт "Сталін - Тіто" в кінці 40-х років. Спроби уряду СРСР змусити Югославію дотримуватися радянської моделі соціалізму призвели до розриву радянсько-югославських відносин.

У червні 1963 р. відбулися антиурядові виступи в Східній Німеччині, поштовхом до яких стало прийняття урядом НДР непопулярного рішення про підвищення норм виробітку на промислових підприємствах відразу на 40 %. Страйки і демонстрації проти урядових економічних рішень переросли у масові політичні виступи тоталітарного режиму В. Ульбріхта. На вулиці Берліна вийшло 100 тис. осіб. У 350 інших містах НДР в антиурядових виступах брали участь близько 400 тис. осіб. Більшість демонстрантів становили робітники, яких на вулиці закликали профспілки. Свій гнів люди спрямовували проти партійних функціонерів та бюрократів, під їх тиском розчинялися ворота в'язниць тощо. 17 червня проти повсталих було виведено! радянські танки. Радянські війська відкрили вогонь по маніфестантах. За судовими вироками десятки людей було розстріляно і тисячі ув'язнено.

Незважаючи на деяке пом'якшення політичного режиму в країнах Східної Європи після смерті Сталіна, кризові явища там поглиблювалися. Надзвичайно серйозною була криза 1956 р. в Угорщині. Протягом першої половини 50-х років в угорському уряді точилася гостра боротьба між прихильниками демократичних реформ, уособленням яких став Імре Надь, і сталіністами-ор-тодоксами на чолі з М. Ракоші. 23 жовтня 1956 р. у Будапешті відбулась масова демонстрація, учасники якої, переважно студенти, вимагали демократичних перетворень у кращі і протестували проти радянського диктату. Хоч демонстрація була придушена з допомогою радянських військ, вона призвела до політичної кризи в угорському керівництві. Був сформований новий уряд на чолі з І. Надем, який оголосив про виведення радянських військ з Будапешта і розпуск органів безпеки, дозволив відновити діяльність партій, які раніше існували, а 1 листопада оголосив про вихід Угорщини з Організації Варшавського договору і перетворення її на нейтральну країну. Проголошувалася необхідність інтегрування в західноєвропейські економічні структури. Радянське керівництво на чолі з М.С. Хрущовим вирішило силою придушити демократичні перетворення. Радянські війська ввійшли до Будапешта та інших міст Угорщини. У ході збройної боротьби уряд І. Надя був повалений. Владу передали після "чистки", здійсненої радянськими спецслужбами, Яношу Кадару, який створив Революційний робітничо-селянський уряд. І. Надь, звинувачений у державній зраді, був страчений.

Початок "будівництва соціалізму" в країнах Східної Європи привів до бурхливого економічного зростання, що продовжувалося до середини 60-х років. Рушієм цього економічного зростання була індустріалізація. Темпи зростання промисловості не мали собі рівних навіть на тлі економічного піднесення на Заході. Засоби для цього були отримані виключно завдяки націоналізації. До того ж вартість робочої сили була низькою. Форсовані темпи індустріалізації породжували обмеження споживання і падіння життєвого рівня. Це стало одним із джерел невдоволення, що призвело до політичних криз 50-х років. У 60-ті роки в більшості країн Східної Європи джерела швидкого зростання за рахунок будівництва все нових заводів і збільшення кількості робітників вичерпалися, темпи економічного розвитку знизилися. Його тепер можливо було забезпечити лише за рахунок зростання продуктивності праці. Колишні методи управління економікою більше не влаштовували. В 60-ті роки майже в усіх країнах проводяться економічні реформи. Першою щодо цього була у 1963 р. НДР. Підприємствам надавалася деяка самостійність у вирішенні виробничих питань, була дещо підвищена матеріальна зацікавленість у результатах своєї праці тощо. Але позитивні результати цих реформ знецінювалися тим, що продовжував зберігатися незмінним тоталітарний соціалізм, панівною залишалась адміністративно-бюрократична система. До того ж СРСР, завершивши період "політичної відлиги" відставкою в 1964р. М.С.Хрущова, почав здійснювати "доктрину Брежнєва", згідно з якою керівництво КПРС присвоювало право вирішувати, що відповідає "справі соціалізму", а що їй завадить. Саме це призвело до надзвичайно гострої кризи в Чехословаччині 1968-1969 рр. Економічна реформа, що почала проводитися в цій країні з 1965 р., не дала очікуваних результатів.

У КПЧ сформувалося реформістське крило, яке піддало критиці непослідовну політику її керівника А. Новотного. У січні 1968 р. він був знятий зі своєї посади. Партію очолили реформатори на чолі з Олександром Дубчеком, які висунули програму оновлення чехословацького суспільства і будівництва "соціалізму з людським обличчям". У квітні 1968 р. була опублікована Програма дій КПЧ з окресленими заходами щодо втілення ринкових механізмів в економіку і демократизації суспільства. Розпочалася "празька весна". Було скасовано цензуру, створено політичні партії та рухи, прискорилася реабілітація жертв репресій. Реакція Радянського Союзу на "празьку весну" була надзвичайно хворобливою. На думку Л. Брежнєва, діяльність О. Дубчека загрожувала "завоюванням соціалізму". В ніч з 20 на 21 серпня війська п'яти держав ОВД - Болгарії, НДР, Польщі, СРСР та Угорщини - окупували Чехословаччину, а керівництво КПЧ на чолі з Дубчеком заарештували. Партію очолив Густав Гусак. Розпочалася чистка лав КПЧ. Реформи було припинено і країна повернулася до свого попереднього стану.

Після 1968 р. реформи в країнах Східної Європи було припинено, вони почали повертатися до попередніх методів управління економікою, а отже - до старих проблем. Тоталітарні режими продемонстрували повну неспроможність у вирішенні назрілих проблем. Адміністративно-командні системи цих країн не розвивали економічного стимулювання виробництва і трудової активності людей. Надмірна централізація стримувала економічну самостійність та ініціативність господарських структур. Усе це викликало справедливе незадоволення широких верств населення країн Східної Європи. Так, у Польщі спроба її керівництва в другій половині 70-х років вирішити назрілі проблеми за рахунок народу викликала справедливе обурення і стала причиною створення нових робітничих організацій, які 1980 р. об'єдналися в незалежну профспілку "Солідарність". У кінці 1981р. "Солідарність" на чолі з Л. Валенсою розпочала боротьбу за політичну владу. Уряд Польщі оголосив воєнний стан на всій території країни.

Поширився рух за демократизацію і в Чехословаччині, центром якого стала громадська ініціатива - "Хартія-77". Група діячів культури та науки 1 січня 1977 р. виступила з декларацією, в якій розкрила основний зміст вимог та головні напрями демократизації суспільства. Опозиційний рух поширювався в інших країнах Східної Європи.