Розділ «Пізня римська імперія IV-V ст. н. е.»

З часів імператора Діоклетіана (284-305) розпочалася нова епоха римської історії - період пізньої імперії (284-476). Для політичного життя цього часу характерна необмежена влада імператора.

Діоклетіан народився в Далмації і був сином вільновідпущеника. Вступивши до армії, він досяг найвищих чинів, командував охороною імператора Нумеріана, після смерті якого солдати проголосили Діоклетіана імператором.

За Діоклетіана та його наступників завершився процес перетворення Римської держави на необмежену монархію із запозиченням звичаїв східних деспотій. Так, римський імператор подібно до східних царів вважався втіленням божества. Йому поклонялися, люди при його появі ставали на коліна, падали ниць, цілували краї його одягу. Цей звичай називався проскінезою, прийшов зі Сходу через елліністичні часи.

Після утвердження на імператорському троні Діоклетіан вибрав співправителем свого земляка і соратника Максиміана. Діоклетіан і Максиміан мали титули августів (тобто звеличених богами). Обидва імператори призначили собі співправителів, яких було названо цезарями (у Стародавньому Римі - титул імператора). Кожний з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади, хоча за рангом цезарі вважались нижчі за августів. Діоклетіан і Максиміан вважались рівними, проте Діоклетіан мав більший авторитет.

Поділ влади між чотирма правителями був необхідним, оскільки один монарх не мав можливості стежити за всіма подіями внутрішньо- і зовнішньополітичного життя імперії внаслідок її великих розмірів. За нової системи імператори могли особисто керувати тими чи іншими походами, тобто певною мірою запобігати появі нових узурпаторів.

З часу поділу влади між Діоклетіаном і Максиміаном фактично розпочався поділ імперії на Східну і Західну. Жодний з імператорів не вибрав Рим місцем свого перебування. "Вічний Рим" вважався столицею імперії як раніше, але не був резиденцією імператорів і втратив своє колишнє політичне значення.

Сенаторський стан залишився вищим в імперії, проте сенат як установа вже не мав колишнього впливу, не обговорював питань, що мали загальнодержавне значення.

Діоклетіан передусім приділив увагу посиленню політичної та військової могутності імперії, зокрема реформі армії.

До цього легіони розташовувались в окремих провінціях, тому в разі потреби їх було складно перевести на інший кордон. З часів Діоклетіан а встановився поділ військ на дві основні категорії: прикордонні війська, що постійно перебували в певній прикордонній смузі, і мобільні частини, які можна було перекидати з одного кордону на інший. Цей принцип військової організації, завершений імператором Константином, мав позитивні результати.

До Діоклетіана військові частини, як правило, поповнювались добровольцями. Цей принцип залишився і в часи пізньої імперії, але разом з тим було запроваджено обов'язкове поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих землевласників давати державі певну кількість рекрутів відповідно до кількості наявних в їхніх маєтках рабів і колонів. На військову службу за спеціальну винагороду приймалися загони варварів, які переходили під владу Римської імперії.

Оскільки реформа армії, чиновницького апарату, імператорського двору, грандіозні будівлі, що споруджувалися у Римі та інших містах, потребували витрат, Діоклетіан намагався поліпшити стан імперських фінансів. Запроваджена Діоклетіаном податкова реформа гарантувала державі певну кількість продуктів, необхідну для утримання армії, двору, столиці та резиденцій імператорів.

Діоклетіан подібно до Августа був прихильником старої римської релігії. Певний пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіан зустрів з боку християнської церкви. У перший період правління дружина і дочка імператора, а також деякі визначні придворні були християнами. Але згодом він видав чотири едикти проти християн, що передбачали найжорстокішу боротьбу з ними.

305 р. Діоклетіан у Нікомедії, а Максиміан у Мілані відмовилися від влади.

Діяльність Діоклетіана свідчить про його енергію та ініціативу. З часів Діоклетіана імператорська влада беззастережно визнавалася абсолютною. Управління здійснювалось з допомогою розвинутого бюрократичного апарату та армії.

За кілька років наступником імператора став Константан (324-337). Новий імператор був прихильником віротерпимості, в його війську служило багато християн. Він видав розпорядження, відоме як Міланський едикт, про вільне сповідання християнства.

Імператор хоч не був ще християнином, але виявив себе як покровитель нової релігії. Християнство з часу Міланського едикту з релігії гнаної швидко перетворилося на панівну.

На початку IV ст. відомий своїм аскетизмом і популярний серед парафіян пресвітер Арій виступив із вченням про те, що в божественній трійці тільки Бог-Отець є вічним, першим його творінням був син, або Логос, а творінням Логоса - Святий Дух, тому син не може бути рівним отцю. Аріанство стало спробою раціоналістичного тлумачення основного християнського догмата.

325 р. у Нікеї було скликано з'їзд (собор) християнських єпископів усієї Римської імперії. Собор прийняв короткий виклад основних догматів християнства, так званий Нікейський символ віри. Більшість присутніх висловилась проти Арія. Було визнано, що Син Божий є єдиносущним отцю. Арія заслали в Іллірію. Проте в нього виявилося чимало прихильників серед придворних і він незабаром повернувся із заслання. При дворі перемагали то прихильники нікейського вчення, то аріани. 381 р. учення Арія було ще раз засуджено на новому соборі єпископів у Константинополі.

За часів Константина цивільну владу було остаточно відокремлено від військової. Він також завершив поділ військ на прикордонні частини і мобільну армію.