Розділ «Російська імперія епохи "Великих Реформ" (1856-1878)»

Друга половина XIX ст. розпочалася для Росії Східною (Кримською) війною 1853-1856 рр. Конфлікт між Росією і Францією в середині XIX ст. з приводу контролю над храмом Гробу Господнього в Єрусалимі та храму в Віфлеємі - головними святинями християнської церкви - переріс у війну Росії з Туреччиною, до якої приєдналися Англія і Франція. Проте справжніми причинами війни були питання про стратегічно важливі протоки Босфор і Дарданелли, вплив у Туреччині й на Балканах.

Російський імператор Микола І (1825-1855) сподівався, що у конфлікті Росії з Туреччиною та Францією Англія та Австрія залишаться нейтральними. Однак його оцінка міжнародної ситуації була неправильною і Росія залишилася віч-на-віч з потужною коаліцією європейських держав. Султан відхилив вимоги Росії стосовно особливого договору про надання їй виключного права контролю над християнськими церквами, що передбачало втручання у внутрішні справи Туреччини.

26 червня 1853 р. Микола І видав маніфест про вступ російських військ на територію Дунайських князівств (Молдова та Валахія), які були у васальній залежності від Туреччини. Не маючи плану війни, такий крок в умовах розпорошення військ по всій території Росії був дуже небезпечним, що невдовзі зрозуміли в Петербурзі. Англія і Франція фактично підтримали Туреччину і ввели ескадри у Мармурове море. Підбадьорений цим кроком могутніх союзників турецький султан у жовтні 1853 р. оголосив війну Росії.

Росія не була готовою до війни: за якістю озброєнь її війська значно поступалися європейським; відсутність шляхів сполучень стримувала передислокацію військ; військово-морський флот був парусним, тоді як в Англії та Франції - паровим; промисловість не могла забезпечити потреби армії; фінанси і спорядження розкрадалися. Тому не дивно, що Росія вибрала пасивну тактику, намагаючись "терпінням замучити турків". 16 жовтня Туреччина почала воєнні дії на Дунаї та в Закавказзі. Після кількох сутичок командувач російських військ М. Горчаков вивів армію на територію Росії. Єдиним успіхом Росії на першому етапі війни став розгром турецького флоту ескадрою П. Нахімова в Синопській бухті в листопаді 1853 р. Однак ця перемога призвела до несподіваних для Росії наслідків. У січні 1854 р. англо-французька ескадра увійшла в Чорне море, безпосередньо загрожуючи південним регіонам Росії. Микола І наказав відкликати російських послів з Лондона і Парижа. Росія фактично опинилася в стані війни з потужним союзом європейських держав - Англією, Францією, П'ємонтом і Османською імперією. Австрія займала позицію ворожого нейтралітету й у вересні ввела війська на територію Дунайських князівств, а наприкінці року підписала союзний договір з Англією і Францією. На початку березня російські війська перейшли Дунай, вступивши на територію, підвладну Туреччині. Микола І не прийняв ультиматуму Англії та Франції негайно вивести російські війська з Дунайських князівств і в середині березня 1854 р. англійська королева Вікторія оголосила війну Росії.

Англо-французька ескадра увійшла в Балтійське море, блокувала бази російського флоту Кронштадт і Свеаборг, піддала обстрілу Соловецький монастир та околиці Мурманська. Англо-французький флот вчинив напад на Петропавловськ-Камчатський, проте був змушений відступити. Сухопутна армія союзників протягом літа зосереджувалась на узбережжі Болгарії, плануючи завдати головного удару по Севастополю.

У вересні 1854 р. 60-тисячна армія союзників висадилася в Криму поблизу Євпаторії. 35-тисячна російська армія під командуванням О. Меншикова не змогла стримати наступу ворога на р. Альма й відступила спочатку до Севастополя, а пізніше - до Бахчисарая. 25 вересня почалася затяжна облога Севастополя. Спроби російської армії прорвати блокаду під Балаклавою і в районі Інкерманських висот завершилася провалом і Севастополь змушений був оборонятися власними силами. Російський флот затопили біля входу в Севастопольську бухту, попередньо знявши корабельні гармати, які встановили на бастіонах міста. Героїчна оборона Севастополя тривала 349 днів. Давалася взнаки непідготовленість Росії до війни: катастрофічно не вистачало боєприпасів, резерви не встигали підходити, польова армія поводилась пасивно і не змогла прорвати блокаду фортеці. У серпні 1855 р. російські війська залишили Севастополь. 13 вересня було припинено бойові операції.

Мирний договір з Росією було підписано на Паризькому мирному конгресі 18 березня 1856 р., який започаткував створення Кримської системи в міжнародних відносинах. За умовами мирного договору Росія відмовлялася від протекторату над Сербією і Дунайськими князівствами та особливих прав стосовно християнських народів Османської імперії, які були поставлені під колективну гарантію європейських держав. Росія втрачала три повіти у Південній Бессарабії, а отже, вихід до Дунаю. Було прийнято принцип нейтралізації Чорного моря, за яким Росії й Туреччині заборонялося тримати в Чорному морі флот. Це особливо принижувало Росію, оскільки Туреччина через протоки могла швидко перемістити флот із Середземного в Чорне море. Таким чином, Кримська система закріпила економічні й політичні переваги Англії в Туреччині, на Близькому Сході, підірвала позиції Росії на Балканах і в Чорному морі, зберегла владу Туреччини на Балканах.

Поразка Росії у війні і принизливі для неї умови Паризького миру поставили нового імператора Олександра II (1855-1881) перед складними проблемами. Насамперед необхідно було відновити міжнародний престиж Росії, підірваний не тільки війною, а й жорстким режимом Миколи І, що змушував європейців дивитися на Росію як на державу азіатської деспотії. Олександр II скасував окремі укази свого батька щодо цензури, амністував декабристів, дозволив видання нових газет і журналів, виїзд російських громадян за кордон. Ці заходи сприяли духовному розкріпаченню мислячої Росії та зародженню суспільно-політичного руху.

Другою важливою проблемою було кріпосне право, оскільки Росія залишалась єдиною європейською країною, де використовувалася праця підневільних. Неефективність праці кріпосних селян, небажання та невміння більшості поміщиків раціонально організовувати сільськогосподарське виробництво змушували царизм стати на шлях радикального вирішення селянського питання. Необхідно було звільнити селян, наділити їх землею і створити клас дрібних землевласників, а це означало відкритий конфлікт із поміщиками - опорою самодержавства. Царизм підштовхували до реформ і важкі наслідки війни - дефіцит державного бюджету, скорочення вивезення хліба за кордон, зменшення кількості сільськогосподарських працівників унаслідок рекрутських наборів тощо.

У підготовці реформ важливу роль відігравали ліберальна аристократія та інтелігенція, під впливом яких перебував молодий імператор. Щоб прискорити підготовку реформ, вони спровокували поданню царю так званих "адресів" від поміщиків із пропозицією звільнення селян. Наприкінці 50-х років було створено центральний і губернські комітети для розроблення проектів реформи. Остаточний проект передбачав звільнення селян від влади поміщиків із наданням їм землі за збереження значної частини дворянського землеволодіння.

19 лютого 1861 р. Олександр II затвердив "Положення", "Маніфест" та інші документи селянської реформи. "Положення" поширювалося на більшість губерній європейської Росії, в яких налічувалося майже 25 млн кріпосних селян. За "Маніфестом" вони отримували особисту свободу і деякі громадянські права, могли найматися на роботу на фабрики і заводи. У "Положенні" визначалися окремі аспекти вирішення селянського питання: розміри земельних наділів, повинності, викупні операції та ін. Всі селянські дореформені наділи вважалися власністю поміщика і перебували у селян на правах землекористування. За це вони виконували на користь поміщика низку повинностей і перебували у становищі "тимчасово зобов'язаних". Лише після викупу наділів селяни ставали їх власниками, а до цього вони виконували на користь поміщика повинності у вигляді оброку. Термін викупу землі селянами чітко не визначався, а його умови передбачали, що 75-80 % вартості селянського наділу грошима або цінними паперами поміщикові сплачувала держава, а іншу частину - сам селянин. Виплачена державою сума стягувалася з селянина протягом 49 років під 6 % річних. Для кожного регіону встановлювався середній розмір селянських наділів залежно від родючості землі. Якщо дореформені селянські наділи були меншими за встановлений середній розмір по регіону, то їм прирізалася додаткова земля, якщо більшими, то відрізалася. Так склалася так звана система "прирізків" та "відрізків". В окремих регіонах (у Правобережній Україні та Білорусі, де більшість поміщиків були поляками) з політичних мотивів встановили більший розмір селянських наділів.

Хоча збереглося велике поміщицьке землеволодіння, певна за-лежкість селян від поміщиків і дріб'язкова опіка з боку селянської общини, реформа 1861р. була прогресивною за своєю суттю, оскільки ліквідувала багатовікове рабство і створила умови для швидкого економічного розвитку країни.

Ліквідація кріпацтва зумовила низку соціально-політичних реформ. У 1864-1870 рр. було проведено реформи місцевого самоврядування, суду й освіти. У більшості регіонів Росії створювалися місцеві органи самоврядування - земства.

Земства - виборні всестанові органи місцевого самоврядування в царській Росії, які обиралися на три роки. Створювалися згідно з "Положенням" від 1 січня 1864 р. у губерніях та повітах. "Гласні" (депутати) земства обиралися за принципом майнового цензу за куріями: землевласницькою, міською, селянською. Керівними органами губернських та повітових земських установ були: земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). Компетенція земств обмежувалася сферою культурно-господарською діяльності - школи, лікарні, шляхи, агрономія тощо. Бюджет складався на основі оподаткування (земський збір) нерухомого майна (земель, будівель і т. ін.). Земські повинності відбувалися як грошима, так і натурою (шляхова, квартирна тощо). Вводилися в Росії поступово. Незважаючи на обмеженість компетенції, земства сприяли пожвавленню як культурно-господарського, так і суспільно-політичного життя на місцях. Ліквідовані радянською владою у 1918 р.

Земські "гласні" обирались у повітах і губерніях із землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Сфера їх діяльності обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів сполучень, пошт, шкіл, лікарень, налагодження ветеринарної та агрономічної служб тощо. Кошти на це надходили із земського податку, яким обкладалося все населення. Земства сприяли пожвавленню економічного і культурного життя провінційних міст і сільських громад імперії. У1870 р. у містах було утворено органи міського самоврядування - виборні міські думи.

Нові судові статути започаткували прогресивну судову реформу. Суд став відкритим і гласним, вводилося суперництво сторін.

Виникли інститути присяжних, повірених і судових слідчих. Винність підсудного визначали присяжні засідателі, а вирок виносили голова і два члени суду. Суди були незалежними від місцевих органів, оскільки його голови обирались і затверджувались імператором і Сенатом.

У 1864 р. було прийнято нові статути початкових і середніх навчальних закладів. Згідно з ними навчальні заклади ставали доступними для нижчих верств населення. Приватні особи, громади й міські товариства могли за власний рахунок відкривати початкові й середні школи, чим вони скористалися і в Росії була створена широка мережа шкіл. У 1863 р. після широкого громадського обговорення було затверджено новий загальнодержавний університетський статут, який значно розширив автономію університетів, збільшив кількість навчальних дисциплін і кафедр. Почали працювати нові вищі навчальні заклади, які готували спеціалістів для господарства країни.

У 1874 р. уряд вжив заходи, спрямовані на реформування армії, її технічне переоснащення, скасував рекрутські набори і запровадив обов'язкову військову повинність за значного скорочення терміну служби.