Розділ «Соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії наприкінці XIX - на початку XX ст.»

У пореформений період (з 1861 р.) внаслідок економічного розвитку, насамперед у промисловості, остаточно сформувалася система російського капіталізму. На межі XIX-XX ст. Росія з відсталої аграрної держави стала аграрно-індустріальною, а за обсягом промислової продукції ввійшла в п'ятірку наймогутніших .держав (Англія, Франція, США і Німеччина) і дедалі більше втягувалася в світову систему господарства.

Порівняно з більшістю європейських країн, де утверджувалися принципи парламентаризму, багатопартійності, підвищувалася роль виборних органів, Російська імперія залишалась останнім оплотом абсолютизму. На початку XX ст. у політико-правовій системі Росії не було демократичних принципів поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Абсолютна влада належала імператорові, який в управлінні державою спирався на централізований і розгалужений бюрократичний апарат. Оскільки Росія не була ізольована від перетворень у Європі, то проблема політичної трансформації- обмеження влади самодержавства конституційними установами, участь в управлінні державою широких кіл громадськості через виборні органи, демократичні свободи тощо - протягом усього XIX - початку XX ст. була в центрі уваги суспільства, що впливало на рівень розвитку суспільно-політичного руху.

Позбавлена представницьких органів громадськість виявляла політичну активність у нелегальних, опозиційних уряду групах і організаціях. Селянство страждало від безземелля, високих податків, влади поміщиків і дріб'язкової опіки з боку селянської общини.

Робітників нещадно експлуатували, внаслідок чого робітничий клас став благодатним ґрунтом для пропаганди революційних ідей. Держава підтримувала розвиток окремих галузей промисловості, проводила політику протекціонізму, чим забезпечувала лояльність буржуазії до абсолютистського режиму. Ці суперечливі тенденції політичного та соціального розвитку дестабілізували внутрішньополітичну ситуацію й зумовили три революції, які призвели до краху Російської держави.

Протягом двох минулих століть основним завданням російського царизму було зміцнення необмеженої самодержавної влади. Політичні реформи 60-70-х років XIX ст. (створення земств і міських дум) були лише передумовою розвитку парламентаризму. Однак уже у 80-х роках у період "контрреформ" Олександра III (1881-1894) роль цих органів була зведена нанівець. Корінння революційних виступів "народників" уряд та імператор бачили у ліберальних реформах 60--70-х років XIX ст. У 1882 р. посилили цензуру, 1884 р. прийняли новий університетський статут, який значно обмежив автономію університетів і поставив професорську та студентську корпорації під суворий урядовий контроль. Такі самі заходи застосували і до середньої школи, а спеціальним циркуляром 1887 р. обмежили доступ до середньої освіти вихідцям із нижчих станів. Початкові школи було передано у підпорядкування Святійшого синоду. На початку 90-х років було значно обмежено права земств та міських органів самоврядування. Централізація влади досягла апогею і розгалужений бюрократичний апарат став повновладним господарем становища. Державна рада і Сенат були лише вищими дорадчими органами, а всі рішення приймалися одноособово імператором.

В умовах патріотичного піднесення після переможної російсько-турецької війни 1877-1878 pp. активізувалась шовіністична політика щодо національних окраїн імперії. її головними складовими були посилення ролі православної церкви, русифікація та обмежувальні заходи. Утвердження "російського національного духу" супроводжувалось обмеженням свободи неправославних релігійних конфесій та діяльності сект у 1883 р. Тоді ж почали застосовувати численні заходи, спрямовані на русифікацію захоплених районів Середньої Азії, заборону викладання польської мови в західних регіонах імперії та Прибалтиці, заборону іноземцям купувати земельну власність, обмеження автономних прав Фінляндії тощо. 31881 р. запровадили обмежувальні заходи щодо євреїв - встановили для них так звану межу осілості, 1887 р. ввели 3-відсоткову квоту для вступу до університетів (щоправда, вона ніколи сурово не дотримувалась), їх не приймали на державну службу і навіть вислали 20 тис. з Москви.

Микола II (1894-1917) не тільки не прагнув привести політичну систему країни у відповідність до вимог часу, а й вбачав головне політичне завдання у збереженні та зміцненні самодержавної форми правління. На численні земські петиції про включення виборних органів у систему державного управління й обмеження свавілля чиновницької бюрократії він відповів у тронній промові: "Я буду охороняти основи самодержавства так само твердо і невпинно, як охороняв мій покійний батько".

Першим свідченням такого курсу було святкування коронації нового імператора, під час якого на полі у Ходинці (під Москвою) у гонитві за копійчаними царськими "дарами" натовп затоптав до смерті 1389 осіб, а 1300 зазнали тяжких ушкоджень. За 23 роки правління Микола II втягнув Росію у дві програні нею війни і три революції, які коштували мільйони людських життів і спричинили страшні потрясіння.

З різних причин незадоволення охопило майже всі верстви суспільства і наприкінці існування імперії до незадоволених належало майже все її політично свідоме населення. Суспільство чекало політичних змін.

У російському суспільстві, вихованому на традиціях обожнення царської влади, не було правової культури, поваги до прав і свобод особистості. Принципи парламентаризму, обстоювані представниками прогресивної інтелігенції, були відомі лише в теорії, а не на практиці.

Ліберальний опозиційний рух започаткували земські діячі. У 1899 р. земці створили нелегальний гурток "Бесіда". Як прихильники еволюційного розвитку Росії ліберали виступали за послідовне проведення реформ і легальні методи боротьби. їх поміркована програма навіть не передбачала обмеження законодавчої влади імператора, а пропонувала розширити права земств, встановити рівність громадян, надати свободу пресі, ввести загальну освіту тощо. Ці вимоги підтримувала більшість інтелігенції, яка на початку століття створювала професійні об'єднання і спілки. Поширювався "конституційний" рух, започаткований партією "Союз визволення" (1904), яка намагалася легальними засобами організувати боротьбу за створення парламентської системи, проведення широких соціальних і політичних реформ.

У 1904 р. відбувся загальноземський з'їзд, який прийняв резолюцію з 11 пунктів. У ній ішлося про неправильне державне управління, наголошувалося на необхідності введення в країні політичних свобод, створення при уряді виборного представницького органу, розширення прав місцевого самоврядування тощо. У тому ж році за ініціативою "Союзу визволення" було проведено так звану банкетну кампанію (банкети влаштовувалися з нагоди 40-річчя прогресивної судової реформи). На банкетах збирались люди однорідних професій (адвокати, журналісти, лікарі, професори), які вимагали запровадження в країні конституції з законодавчими зборами, політичними свободами і всіма атрибутами правової держави. У 34 містах Росії відбулося більше 120 банкетів, у яких взяло участь майже 50 тис. осіб.

Необхідність політичних реформ усвідомлювали і прогресивні державні діячі. Міністр внутрішніх справ П. Святополк-Мирський подав царю доповідну записку про необхідність зміцнити законність, розширити політичні права народу, ввести до складу Державної ради виборних від губерній, де були земства, тощо. Особлива нарада всупереч імператору і відвертому консерватору К. Побєдоносцеву підтримала пропозиції міністра. Микола П відповів указом, в якому ігнорувалася думка не тільки лібералів, а й міністрів. У ньому наголошувалось на необхідності збереження самодержавства і незмінності законів. Імператор відхиляв можливість мирної політичної трансформації Росії, штовхаючи Росію в обійми революціонерів, які найкращим засобом виходу з політичної кризи вважали докорінний злам суспільства.

Наприкінці XIX ст. у Росії виникли радикальні революційні партії. У1888 р. Г. Плеханов і деякі колишні "народники" створили групу "Визволення праці", завданням якої було поширення марксистської літератури, пропаганда в російському суспільстві ідей про необхідність повалення самодержавства революційним шляхом і встановлення диктатури пролетаріату.

Восени 1895 р. В. Ульянов (Ленін) створив підпільну організацію "Союз боротьби за визволення робітничого класу", а в 1903 р. революціонери об'єднались у Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП). Закладені Леніним організаційні принципи нової партії (жорстка централізація, дисципліна" сувора ієрархія, безумовне виконання її членами рішень центрального органу) перетворили її на партію змовників, які нехтували загальнолюдськими цінностями заради досягнення політичної мети - знищення самодержавства і захоплення влади.

Активну боротьбу із самодержавством вела й партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка виникла у 1902 р. й успадкувала окремі елементи народницької ідеології та тактику індивідуального терору. Мета партії полягала у досягненні політичної свободи конституційним шляхом, а в перспективі - у завоюванні влади. Есери проводили пропаганду серед селян і робітників, а їх "бойова організація" успішно вчинила кілька терористичних актів проти родичів імператора і вищих сановників.

Есери - представники партії соціалістів-революціонерів. Партія есерів виникла в 1901р., до 1917р. перебувала у нелегальному становищі. За характером неонародницька,ультрареволюційна, терористична. Відображала передусім інтереси селянських мас. Основні вимоги: демократична республіка, політичні свободи, соціалізація землі. Після Лютневої революції 1917 р. найвпливовіша і найчислені-ша партія в Росії (влітку 1917р. нараховувала майже 1 млн членів). Лідери есерів: Чернов, Гоц,Авксентьев, Спиридонова та ін. Прагнучи до широкого об'єднання всіх прогресивних сил, співробітничали з меншовиками і кадетами. Есери переважали в місцевих органах самоврядування і в більшості громадських організацій, входили до Тимчасового уряду. Відмовлялися від захоплення влади, планували здобути більшість в Установчих зборах і мирним демократичним шляхом реалізувати свою програму, стрижнем якої було аграрне питання. Пропонували скасувати приватну власність на землю і передати їі в загальнонародне користування без викупу. їх зовнішньополітичний курс визначало гасло "Демократичний мир усьому світу", водночас заперечувалася можливість сепаратного миру з державами Четверного союзу. Жовтневий переворот праві есери сприйняли як "злочин перед батьківщиною і революцією", а ліві підтримали більшовиків, створили Партію лівих соціалістів-револю-ціонерів (інтернаціоналістів) і деякий час співробітничали з більшовиками (листопад 1917 - липень 1918). На виборах до Установчих зборів есери загалом отримали 58 % голосів. Постановою ВЦВК від 14 червня 1918 р. правих есерів було виключено зі складу ВЦВК і рад усіх рівнів. У липні більшовики відлучили від влади лівих есерів. У роки громадянської війни в Росії есерів переслідувала більшовицька влада. Після арешту в 1925р. останнього складу Центрального бюро партії соціалістів-революціонерів остання фактично припинила існування в Росії (СРСР). Есерівська еміграція з центрами в Парижі, Берліні та Празі продовжувала діяти. Остання емігрантська група есерів у Нью-Йорку припинила існування в середині 60-х років XX ст.

Опозиційні партії знаходили підтримку серед селяи і робітників. Демографічний вибух початку століття привів до збільшення чисельності селянського населення і гостро поставив проблему забезпечення його землею. Порівняно з пореформеними роками селянські наділи зменшилися майже втричі. Уряд намагався переселити частину селян з Європейської Росії в Казахстан, Сибір і на Далекий Схід, але робив це бездарно і неорганізовано, чим ще більше загострив соціальну напруженість на селі. Брак сільськогосподарської техніки, тяглової сили, ефективної агрономічної і ветеринарної служби зумовлювали низькі врожаї. Зростали податки, ціна на землю, орендна плата за одночасного падіння цін на сільгосппродукцію. Посуха та неврожаї періодично спричиняли голод. Селяни розуміли, що вирішити земельну проблему можна шляхом перерозподілу поміщицьких земель. У 1902 р. прокотилася хвиля селянських заколотів в Україні й Середньому Поволжі. Селяни громили поміщицькі маєтки, захоплювали поля, худобу і сільськогосподарський реманент.

Наслідком динамічного економічного розвитку Росії стала поява промислового пролетаріату. Його чисельність постійно зростала, посилювалася концентрація на великих промислових підприємствах, відбувалося розшарування на кваліфікованих і висо-кооплачуваних (робітнича еліта) й малограмотних, неква-ліфікованих вихідців із села. Саме останні були найкращим об'єктом для більшовицької й есерівської пропаганди. Тривалий робочий день (до 14 годин), низька платня, численні штрафи, відсутність техніки безпеки, антисанітарні умови життя, заборона професійних об'єднань перетворювали робітниче середовище на джерело соціальної напруженості. В Росії не було робітничого законодавства, лише окремі закони забороняли використання праці жінок і дітей у нічний час, скорочували тривалість робочого дня до 11 год, регламентували накладання штрафів. Однак підприємці їх усіляко обходили. У 1903 р. південь Росії охопив загальний страйк робітників. Одночасно з економічними вимогами (підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці тощо) робітники вперше висунули політичні гасла (політичні свободи, право на створення професійних об'єднань, на страйки тощо).