Розділ «Середньовіччя»

Географічно іслам виник і поширився приблизно там, де виникли та поширилися за кілька століть до нього іудаїзм та християнство, тому іслам запозичив багато ідей та положень цих релігій.

Мешканці великих міст Західної Аравії завдяки діяльності іудейських та християнських проповідників були ознайомлені з ідеєю єдинобожжя - головною в новій релігії, що відрізняла її від традиційних язичницьких культів.

Згідно з переказами, Мухаммед вперше виступив із проповіддю нової релігії у своєму рідному місті Мекка, але там він не отримав визнання. Рід, вихідцем з якого був новоявлений пророк, не мав особливого впливу в місцевій громаді. Тривалий час населення Мекки залишало поза увагою його проповіді. Байдуже до них поставилися і бедуїни - жителі пустель, які не бажали відмовлятися від традиційних язичницьких культів. У своїх проповідях Мухаммед засуджував язичників та їхніх богів, котрим поклонялися мекканці, й утверджував єдиного Бога: "Немає Бога, окрім Аллаха". А себе Мухаммед називав посланцем Бога - його Пророком. Але ця теза не була сприйнята знаттю.

Мекка в VI ст. відігравала роль релігійного центру Західної Аравії, була місцем прочанства для язичницьких аравійських племен. У місті знаходилося головне святилище - камінь Кааба. Розташоване поруч джерело Земзем також вважалося священним. Мекканській знаті, насамперед представникам роду Омейя з племені курейш, торгівля з прочанами та обслуговування їх приносили значні прибутки і зміцнювали їхній вплив у бедуїнських племенах. Тому у проповідях єдинобожжя вони вбачали загрозу своєму впливові та матеріальному добробуту.

У своїх проповідях Мухаммед схвалював хороші вчинки, за які людина матиме нагороду в потойбічному світі. Крім цього, він засуджував купців і лихварів, які обдурюють своїх покупців. Подібні заклики не змогли консолідувати соціальний рух низів. Усі ці обставини призвели до закономірного наслідку: проповіді Мухаммеда в рідному місті, незважаючи на всі його намагання, успіху не мали. Проти нього виступили верхівка курейшитів і навіть деякі члени його сім'ї. Йому довелося втекти з Мекки в Ясріб (давня назва Медини).

Переселення перших мусульман (ті, хто приймав нову релігію, називали себе мусульманами, тобто покірними Богові) у Медину означало велике досягнення Мухаммеда. Він зумів вміло використати об'єктивні суперечності між двома містами. Мекка, розташована на перехресті торговельних шляхів з Ємену в Палестину, Ірак, Єгипет, поєднана морем зі Східною Африкою, на той час уже перетворилася на великий торговельний центр Західної Аравії.

Медина змагалася з Меккою в торгівлі. Крім того, мединські землероби та ремісники зверталися за позиками до мекканських лихварів, тому нерідко потрапляли в залежність від них. Соціально-економічні суперечності між Мединою і Меккою, їх суперництво нерідко переростали у збройні конфлікти між мешканцями двох міст.

Мухаммед закликав послідовників нової віри боротися з тими, хто не бажав сповідувати іслам. І хоча в цих проповідях безпосередньо не йшлося про мекканців, для жителів Медини такий заклик мав досить однозначний зміст. Іслам, таким чином, на першому етапі свого поширення став ідеологічним виявом ставлення мединців до економічно сильніших суперників з Мекки.

У своєму вченні Пророк виступив у ролі провісника НОВОЇ спільноти людей, яка ґрунтується не на кровній спорідненості, а на єдиній вірі. Тому він дозволив їм сповідувати свою релігію. Ворогами нової релігії, яких належало навернути в іслам або знищити, проголошувалися лише язичники-ідолопоклонники.

Так, унаслідок конкретних історичних умов в Аравії на момент зародження нової релігії формувалося ставлення ісламу до інших культів: терпимість до іудеїв та християн і непримиренність до язичників і безбожників.

Заклик Мухаммеда об'єднатися незалежно від етнічної та племінної належності був новим поштовхом для об'єктивних соціально-економічних і політичних процесів. Досить швидко Мекка усвідомила вигідність ісламу: оскільки Мухаммед визнавав Каабу як святиню, вона набула статусу ісламського релігійного центру, тобто залишилася традиція прочанства в Мекку. Мекканська знать, а також більшість арабських племен навернулися в іслам. Так відбулося об'єднання арабів. Мухаммед став главою Арабської держави і засновником мусульманської віри. Основні положення ісламу викладені у священній книзі мусульман - Корані (після смерті Мухаммеда). Чимало бедуїнських племен Аравії приймали іслам добровільно. Вони не тільки визнали Мухаммеда своїм вождем, а й зобов'язалися сплачувати данину у фонд мусульманської громади, а також ісламський релігійний податок.

Першочерговим завданням ісламу було залучення до цієї релігії нових народів, переважно мирними засобами. Але проти тих, хто не хотів сповідувати іслам, оголошувалася священна війна - джихад. Разом з релігійними догматами запроваджувалися нові закони та державні структури.

Після смерті Мухаммеда Арабською державою управляли халіфи ("заступники Пророка"), тому вона дістала назву Арабського халіфату.

Арабський халіфат на середину VIII ст. став великою феодальною імперією. До його складу (крім країн Арабського Сходу) увійшли Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північно-Західна Індія, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Араби насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина цих країн була арабізована, інша зберегла свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова посіла в науці місце аналогічне латинській у середньовічній Європі.

Візантія VІІ-XI ст. Та її культура

У IV ст. колись велична Римська імперія поділилася на Західну та Східну. Столицею Східної Римської імперії був Константинополь, заснований імператором Константаном І у 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантій (звідки й пішла назва держави, яку запровадили гуманісти вже після її падіння). Після заснування Константинополя фактично розпочалося виокремлення Візантії зі складу Римської імперії (і саме з цього часу зазвичай ведуть її історію). Завершенням цього процесу прийнято вважати 395 р., коли після смерті останнього імператора єдиної Римської держави Феодосія (379-396) відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну Римську (Візантійську) та Західну Римську імперії.

Імператором Східної Римської імперії став Аркадій (395- 408). Самі візантійці називали себе римлянами, що грецькою мовою звучало як "ромеї", а свою державу - "Ромейською". Протягом тривалої історії Візантії неодноразово змінювалися її територія та етнічний склад населення. Спочатку на її землях проживали греки, вірмени, сирійці, когніти, грузини, євреї, еллінізовані малоазійські племена, фракійці, даки, іллірійці. Зі скороченням територіальних меж у VII ст. частина цих народів залишилася поза кордонами Візантії. Разом із тим у межах її державних територій у IV-V cт. поселилися готи, в VI-VII ст.- слов'яни, в УІІ-IX ст. - араби, в XI-XIII ст. - печеніги, половці. Протягом VI-XI ст. до складу населення Візантії входили етнічні групи, з яких згодом утворилася італійська народність. Домінуючу роль у господарському, політичному та культурному житті Візантії відігравало грецьке населення. Державною мовою в IV-VI ст. була латина, з VІІ ст. і до кінця існування країни - грецька.

Іллірійці - загальна назва великої групи племен, яка населяла північно-західні Балкани та узбережжя Адріатики. Займалися землеробством та скотарством, у якому переважало вівчарство. Інтенсивною була торгівля, зокрема з Грецією. Були добре озброєні коротким мечем, списом, бойовою сокирою та луком. Мали розвинутий пантеон божеств, який за римських часів багато в чому ідентифікувався з римським. Багаті поховання підтверджують значну майнову та соціальну диференціацію. Численні поселення та поховання у Подунав'ї свідчать про місцеве походження іллірійців.

Протягом IV-V ст. Візантія була централізованою військово-бюрократичною монархією. Вся повнота влади зосереджувалася в руках імператора (василевса). Дорадчим органом при ньому був сенат. Усе населення поділялося на стани. Вищим, привілейованим, станом був сенаторський. Потужною силою суспільства з V ст. стали своєрідні політичні партії - дими, найбільш впливові серед яких - венети (очолювані сановною аристократією) та прасини (відображали інтереси торговельно-ремісничої верхівки).

З IV ст. панівною релігією Візантії стало християнство, після того як у 354 та у 392 pp. було видано закони проти язичників (поганців). У IV-УІІ ст. виробились основні християнські догмати, сформувалася церковна ієрархія. З кінця IV ст. на території Візантії розпочався процес виникнення та становлення монастирів. У той самий час духовенство зосередило у своїх руках значну земельну власність, його було звільнено від сплати податків та виконання різноманітних повинностей (за винятком поземельних податків). У результаті ідейної боротьби різних течій у християнстві (аріанства, несторіанства тощо) на території імперії панівним напрямом стало православ'я. За імператора Юстиніана І церковну єдність у країні було відновлено і Константинополь став світовим центром православ'я.