Розділ «Світ після другої світової війни»

Зміни в міжнародному становищі внаслідок другої світової війни

Перемога Об'єднаних Націй - СРСР, США, Великої Британії - та їх союзників над агресивними державами "осі" в Другій світовій війні докорінно змінила ситуацію у світі і визначила майбутній розвиток країн на десятиріччя. З одного боку, призвідниці війни - Німеччина, Італія і Японія, що раніше мали статус великих держав, внаслідок воєнної поразки не лише були ослаблені економічно, а й втратили на певний час можливість брати активну участь у міжнародному житті. З іншого боку, Франція і Велика Британія, зазнавши великих матеріальних втрат у війні, також втратили статус світових держав. Розпад їхніх колоніальних імперій, що почався відразу після закінчення війни, ще більше продемонстрував послаблення міжнародних позицій колишніх світових метрополій. Водночас домінуючі позиції на світовій арені займають США і СРСР, які вийшли з війни найбільш зміцнілими у військовому і політичному планах. У Другій світовій війні вони виступали як союзники і спільно забезпечили перемогу держав антигітлерівської коаліції. Проте ще не встигла закінчитися війна, як між СРСР і США почали виникати непорозуміння і суперечності. Вони були зумовлені розбіжностями двох великих держав у підходах до післявоєнного устрою, зокрема прагненням Радянського Союзу, всупереч Атлантичній хартії, встановити свою гегемонію в Європі та деяких азіатських регіонах. Радянське керівництво, захоплене перемогою, стало на шлях активного просування ідеї соціалізму в країни Центральної та Південно-Східної Європи, насаджуючи в них тоталітарні комуністичні режими. Зовнішня і внутрішня політика цих країн була поставлена під контроль Радянського Союзу. Посилення СРСР та перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи на форпост подальшого просування соціалізму були сприйняті недавніми союзниками як такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід усіляко протидіяв цьому. США, найсильніша в економічному плані країна світу, стала об'єднувальною силою європейських країн у протидії СРСР. США заповнили той вакуум сили в Західній Європі, що утворився в результаті розгрому Німеччини.

Однак перш ніж відносини між вчорашніми союзниками досягли критичної позначки (початок 50-х років), їм вдалось втілити у життя низку домовленостей і укласти важливі угоди. Так, було успішно розроблено статут ООН (1945 р.) і започатковано її діяльність, засуджено головних воєнних злочинців на Нюрнберзькому (1946-1946) і Токійському (1946-1948) процесах. Подолавши різні труднощі, союзники спромоглись довести до логічного завершення Паризьку мирну конференцію (липень - жовтень 1946 р.), на якій узгоджувалися умови мирних договорів з європейськими союзниками Німеччини - Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною і Румунією. Мирні договори, підписані 10 лютого 1947 р., утверджували повернення до довоєнних кордонів і фіксували певні територіальні зміни в Європі. Італія позбавлялась усіх своїх колоній, знищувала військові укріплення на кордонах Франції, італо-югославський кордон змінювався на користь Югославії, острови Додеканес від Італії передавалися Греції. Радянсько-фінляндський кордон встановлювався станом на 1 січня 1941 р., Фінляндія передавала СРСР область Петсамо (Печенга). Договори узаконювали передачу СРСР раніше вже приєднаних до УРСР Північної Буковини, Південної Бессарабії та українського Закарпаття. Серед територіальних придбань СРСР були також частина німецької Східної Пруссії (Калінінградська область Росії), Південний Сахалін, Курильські острови тощо. Договори передбачали виплату репараційних платежів країнами-агресорами.

Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той час, і їх вирішення було відкладене. Захід і СРСР не знайшли порозуміння з цих питань. Особливу вагу в повоєнних міжсоюзницьких відносинах мало німецьке питання. Влітку 1945 р. у Потсдамі Трумен, Сталін і Черчілль домовились про те, що поділена на 4 окупаційні зони Німеччина буде розглядатися як єдине економічне ціле, а мирний договір з нею буде підписаний одночасно всіма переможцями. Окупаційна політика зводилася до 4 "де": денацифікація, демілітаризація, демонополізація і демократизація. У реалізації цієї програми виявилися глибокі розбіжності між СРСР і Заходом. У радянській зоні повоєнні перетворення мали на меті насамперед закріплення радянського впливу. Тут формувалися органи нової влади, де переважали прорадянсь-кі діячі соціал-демократичної партії та комуністи. Західні держави поставили за мету допомогти німцям створити у майбутньому стабільну економічно здорову державу, яка поділятиме західні суспільні вартості. Представники США та Англії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне й адміністративне об'єднання американської та англійської зони окупації та створення так званої Бізонії. Незабаром Бізонія була об'єднана з французькою зоною окупації. Союзницька нарада (без СРСР) у Лондоні (лютий - червень 1948 р.), скликана для розгляду становища в Німеччині, привела до того, що Захід відкрито заявив про намір включити Німеччину до європейських економічних структур і програми американської допомоги Європі (план Маршалла). На нараді було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки конституції та проведення грошової реформи. Радянський Союз засудив ці наміри, що призвело до припинення (березень 1948 р.) діяльності Союзної контрольної ради - останньої символічної запоруки німецької єдності. У відповідь на сепаратну грошову реформу в Західній Німеччині (червень 1948 р.) СРСР встановив блокаду Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим. У квітні 1949 р. США, Англія і Франція прийняли Окупаційний статут і рішення про створення федеральної західнонімецької держави. У 1949 р. розкол Німеччини на дві частини отримав інституційне оформлення - у вересні було створено Федеративну Республіку Німеччину з урядом на чолі з Конрадом Аденауером, у жовтні - Німецьку Демократичну Республіку. На чотири десятиліття в центрі Європи проліг німецько-німецький кордон, який став чи не головним символом розколу світу на два ворожі блоки.

На Далекому Сході міжнародна ситуація у повоєнні роки залишалася досить напруженою. Після розгрому японської армії Радянський Союз за угодою між союзними державами тимчасово окупував Маньчжурію (Південно-Східний Китай) і північ Корейського півострова (до З 8-ї паралелі). З півдня Корею зайняли американські війська. Союзники мали на меті прийняти капітуляцію японської армії. У зонах окупації почали формуватися прора-дянський і проамериканський режими. У травні 1948 р. на півдні країни під наглядом ООН були проведеш парламентські вибори і проголошено створення Республіки Корея. Проте північний режим не визнав результатів виборів і у серпні провів свої вибори, внаслідок яких була проголошена Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). Промосковський лідер Кім Ір Сен і ставленик Вашингтона Лі Син Ман, проголосивши наміри мирного об'єднання Країни, поспішно готувалися до війни.

Основна боротьба на Далекому Сході між Москвою та Вашингтоном розгорнулася за Китай. Незважаючи на підписаний у серпні 1946 р. Договір про дружбу та союз між СРСР і Республікою Китай, сталінська окупаційна адміністрація не допустила війська Чан Кайші у Маньчжурію і чинила всілякі перешкоди його урядовцям. У радянській зоні окупації активно формувалася армія комуністів Китаю. Москва їх озброювала і надавала всіляку допомогу. Вашингтон у свою чергу підтримав офіційний уряд Чан Кайші. Впродовж повоєнних років між комуністичними та гомінданівськими збройними силами відбувалися локальні сутички. Навесні 1947 р. у Китаї розгорілася широкомасштабна громадянська війна, що завершилася перемогою комуністів. 1 жовтня 1949 р. було проголошено утворення Китайської Народної Республіки (КНР). Рештки партії Гоміндан переправилися на острів Тайвань, звільнений американцями від японців.

Мирний договір з Японією було укладено у вересні 1951 р. на міжнародній конференції у Сан-Франциско. За його умовами Японія визнавала незалежність Кореї та відмовлялася від претензій на Курильські острови, Південний Сахалін, Тайвань. СРСР, Польща і Чехословаччина, що були учасниками конференції, відмовилися поставити свої підписи під цим договором, вимагаючи запрошення для участі у роботі конференції делегацій комуністичного Китаю, Монголії та інших союзників. Крім того, СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати військові бази США. Лише в 1956 р. була підписана радянсько-японська декларація про припинення війни і відновлення дипломатичних відносин. Питання про мирний договір Росії як правонаступник СРСР з Японією залишається до сьогодні не вирішеним.

Отже, вже з перших місяців після закінчення Другої світової війни внаслідок гострих суперечностей між двома великими державами, протистояння демократії та тоталітаризму міжнародне становище почало різко загострюватися, що призвело до "холодної війни",

Початок "холодної війни". Формування військово-політичних блоків

У1945 р. і частково в 1946-1947 рр. СРСР і країни Заходу до-сягли згоди з багатьох важливих питань світової політики. Це виявилось у момент створення ООН, під час Потсдамської конференції, у процесі підготовки й остаточного прийняття мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. Проте вже у 1945 р. суперечності між учасниками антигітлерівської коаліції щодо повоєнного врегулювання значно загострилися. Оволодіння США монополією на ядерну зброю, насадження про-радянських режимів у Центральній та Південно-Східній Європі, підтримка Радянським Союзом прокомуністичних сил у інших регіонах поглибили взаємну недовіру. Прагнення Радянського Союзу скористатися наслідками війни для різкого розширення свого впливу не могло не викликати тривоги західних політиків. Так, 5 березня 1946 р. колишній прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, виступаючи в американському місті Фултоні, у присутності президента США Г. Трумена довів, що ситуація в Європі небезпечна для долі західних демократій. На його думку, через усю Європу - від Балтики до Адріатики - пролягла "залізна завіса". Для захисту західних демократій англійський політик закликав об'єднати зусилля США і Великої Британії.

Важливу роль у формуванні нових підходів до СРСР відіграв американський дипломат, фахівець з питань Росії Джордж Кен-нан. У лютому 1946 р., працюючи в посольстві США в Москві, він у телеграмі у Вашингтон виклав головні принципи політики стримування. Уряду США, на його думку, необхідно жорстко і послідовно реагувати на будь-яку спробу СРСР розширяти сферу свого впливу, уникаючи втручання в його внутрішні справи. Для успішного протистояння проникненню комунізму, країнам Заходу необхідно намагатися створити здорове, щасливе, впевнене в собі суспільство, яке не сприймало б комуністичних ідей. Політика стримування розглядалася Кеннаном як засіб попередження війни і не була спрямована на завдання СРСР воєнної поразки.

І Черчілль, і Кеннан були одностайні в тому, що саме США має взяти на себе головну роль у стримуванні СРСР. Американське керівництво не відмовилося від такої ролі. 12 березня 1946 р. президент Трумен звернувся з посланням до конгресу США, в якому проголосив доктрину стримування Радянського Союзу у зв 'язку з комуністичною загрозою, що нависла над країнами Європи та Азії, зокрема над Грецією та Туреччиною. Президент заявив про намір надати Греції і Туреччині військову й економічну допомогу у розмірі 400 млн дол. Трумен визначив зміст суперництва, що почалося між США і СРСР, як конфлікт між демократією і тоталітаризмом. Так з'явилася на світ доктрина Трумена, що стала початком переходу від післявоєнного співробітництва до протистояння.

5 червня 1947 р. державний секретар США Джордж Маршалл запропонував країнам Європи економічну допомогу для їх відродження. СРСР оцінив цей план як спрямований на капіталістичне уярмлення Європи Америкою і змусив східноєвропейські країни відмовитися від участі в реалізації плану Маршалла. У цих країнах був прискорений процес переходу влади до рук комуністів. 1948 р. цей процес загалом завершився. Для координації діяльності компартій Східної Європи у вересні 1947 р. було створено Інформаційне бюро (Комінформ). Радянське керівництво проголосило про розкол світу на дві непримиримі системи.

Комінформ, В умовах розгортання "холодної війни" та формування двополюсного світу радянське керівництво робило рішучі кроки, спрямовані на консолідацію та взаємодію комуністичного руху. У вересні 1947р. в польському місті Шлярська Поремба (поблизу Варшави) відбулася нарада дев'яти компартій Європи, на якій було засновано Інформаційне бюро комуністичних партій Болгарії, Італії, Румуни, Польщі, СРСР, Чехословаччини, Угорщини, Франції, та Югославії (скорочено - Комінформ). Метою нової міжнародної структури було проголошено координацію та інформаційну діяльність компартій, але насправді вона перетворилась на знаряддя запровадження в країнах Центральної та Південно-Східної Європи радянської моделі соціалізму. Зловісну роль Комінформ відіграв у спровокованому Й.Сталіним конфлікті між БКП(б) та КП Югославії. В червні 1948 р. на засіданні Інформбюро в Бухаресті в резолюції "Про становище в КП Югославії" суворо засуджувалась позиція керівництва югославських комуністів. Кульмінацією конфлікту стала резолюція "КПЮ під владою вбивць та шпигунів", прийнята на нараді Комінформу в Будапешті у листопаді 1949р" результатом якої було остаточне "відлучення" Югославії від соціалістичного табору. "Югославська поразка" Й. Сталіна змусила його дещо переглянути у своєму догматизованому арсеналі та призвела до повної втрати будь-якого інтересу до Комінформу, яке фактично вже навіть і не збиралось. На XX з'їзді КПРС було оголошено про припинення діяльності Комінформу.

У квітні 1948 р. 16 західних країн підписали план Маршалла, за яким вони повинні були отримати 17 млрд дол. допомоги протягом чотирьох років. Як попередню умову для надання допомоги США поставили вимогу про виведення комуністів зі складу урядів. До 1948 р. в жодному з урядів Західної Європи комуністів уже не було. Розкол Європи став реальністю.

План Маршалла. 5 червня 1947р. у промові перед студентами Гарвардського університету державний секретар США генерал Джордж Маршалл виклав план оздоровлення Європи. План Маршалла передбачав використання економічних методів для досягнення політичних цілей. Доларові "ін'єкції" в економіку Європи мали на меті фінансове та господарське оздоровлення і підвищення життєвого рівня людей. Американська допомога пропонувалась також соціалістичним країнам, у тому числі СРСР, але Радянський Союз не тільки не прийняв План Маршалла, а й, грубо нехтуючи правами східноєвропейських країн, які мали намір його прийняти (наприклад, Чехословаччина), не дозволив їм це зробити" 16 західноєвропейських країн - Велика Британія, Франція, Австрія, Бельгія, Данія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, котрі прийняли План Маршала, протягом 1948-1951 pp. отримали 17 млрд дол. Ці кошти допомогли відновити західноєвропейську економіку на новій науковій та технічній основі, відвернути небезпеку соціальних потрясінь. Разом із тим План Маршалла сприяв консолідації Західної Європи під лідерством США, посилив їх економічний і військовий вплив. Водночас американська присутність в Європі жодною мірою не обмежувала незалежності або інтересів тієї чи іншої західноєвропейської країни.

Для зміцнення військової могутності західних країн і координації їх діяльності 10 європейських країн- Бельгія, Ісландія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Велика Британія, Франція, а також США і Канада створили воєнно-політичний союз - Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). 1952 р. до НАТО увійшли Греція і Туреччина, 1955 р. - ФРН. Слідом за НАТО з'явилися й інші військово-політичні організації: 1954 р. - Організація Договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни, Пакистан; 1955 р. за участю Великої Британії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану створено Багдадський пакт, що 1959 р. був перейменований у СЕНТО після виходу з нього Іраку.

Організація Договору Південно-Східної Азії (СЕАТО; англ. South-East Asia Treaty Organization- SEATO)- військово-політичний блок, створений з метою стримування комуністичного впливу в Південно-СхіднійАзії. Оформлений договором, підписаним у Манілі (Філіппіни) 8 вересня 1954 р. представниками Австралії, Великої Британії, Нової Зеландії, Пакистану (в 1973р. вийшов з організації), США, Таїланду, Філіппін, Франції (до 1974 р.). У вересні 1975р. було прийнято рішення про розпуск організації. В червні 1977р. СЕАТО припинила існування.

Організація Центрального договору (СЕНТО; англ. Central Theaty Organization - CENTO; до 1958р. - Багдадський пакт) - військово-політичний блок, спрямований на стримування комуністичного впливу на Близькому і Середньому Сходи Створений 1955р. у складі Великої Британії, Туреччини, Іраку (вийшов з організації в 1958р.), Ірану і Пакистану. Після виходу з організації у березні 1979р. Ірану і Пакистану за ініціативою уряду Туреччини СЕНТО припинила існування в серпні 1979р.