Розділ «Ліквідація колоніалізму в країнах Азії та Африки. Розвиток незалежних держав»

Після Другої світової війни в колоніях на території Азії та Африки склалися умови для здобуття державної незалежності багатьма народами. Цьому сприяло багато чинників, у тому числі капітуляція Японії, послаблення позицій Великої Британії, Франції, Нідерландів та зміни в їхній колоніальній політиці. Відіграли свою роль у регіонах зміцнення національної буржуазії та поява інших соціальних верств і груп людей, здатних до самостійного управління своїми країнами, а також виникнення тут патріотичних партій та організацій, що під гаслами національної єдності проголосили курс на досягнення незалежності. Великий вплив на визволення колоніальних країн справила "холодна війна" між СРСР і США, яка давала можливість маневрувати між великими державами і сприяла занепадові колоніалізму.

Колоніалізм - явище неоднозначне: з одного боку, він руйнував традиційну структуру життя Сходу, нав'язував на місцях незвичний європейський стандарт економічних і суспільних відносин, що призводило до енергійного опору колонізаторам, а з іншого - колоніальний капітал підштовхував соціально-економічний розвиток цих країн, втягував у ринкові відносини європейського типу. Однак у XX ст. колоніалізм в основному вже вичерпав себе історично і за умов, коли під час боротьби з гітлерівським нацизмом людство охопила ідея національної свободи і незалежності, став анахронізмом і був приречений.

Історично закономірний процес деколонізації можна поділити на такі етапи:

o 1945 р. - середина 50-х років - визволення народів Азії;

o середина 50-х - середина 60-х років - визволення народів Північної і Тропічної Африки;

o початок 70-х років - 1990 р. - остаточний занепад колоніалізму, визволення Південної Африки.

Велика Британія розв'язала свої колоніальні проблеми переважно мирним шляхом: у 1947-1950 рр. стали незалежними її найбільші колонії - Індія, Пакистан, Бірма, Цейлон. Франція і Нідерланди намагалися зупинити процес деколонізації за допомогою війни: у 1946-1954 рр. тривала війна Франції в Індокитаї, у 1954-1962 рр. - в Алжирі; у 1945-1950 рр. - війна Нідерландів у Індонезії.

Світова громадськість та ООН підтримали процес деколонізації. 14 грудня 1960 р. ООН прийняла декларацію "Про надання незалежності колоніальним країнам і народам", яка цей процес поставила під міжнародний контроль і прискорила. У 1960 р. 17 країн Африки отримали незалежність. Останньою колонією у світі була Намібія, яка стала незалежною від ПАР у 1990 р.

Звільнившись від колоніальної залежності й здобувши політичну самостійність, молоді держави не стали економічно незалежними. Країни Азії та Африки залишились аграрно-сировинними придатками колишніх метрополій, залежали від постачання машин, обладнання, припливу зовнішніх інвестицій. Відсталість, війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми були для них звичними явищами. Перед новоутвореними країнами постали такі загальні складні проблеми визначення шляхів подальшого розвитку:

o вироблення власної внутрішньої і зовнішньої політики;

o встановлення характеру влади і форми суспільно-політичного устрою;

o економічна орієнтація.

Щодо державно-політичного устрою молодих держав Азії та Африки, то після здобуття незалежності в них почали створюватися політичні інститути переважно за західними зразками: були прийняті конституції, обиралися парламенти як представницькі законодавчі органи влади, засновувались пости президентів або законодавчо оформлювалася монархічна влада, утворювалися політичні партії тощо. Однак усі ці інститути внаслідок цивіліза-ційної специфіки афро-азіатських суспільств набували особливого внутрішнього "забарвлення". Як правило, в цих країнах утверджувалася однопартійна система влади на чолі з визнаним лідером, всенародним вождем, так звана патерналістська (від лат. слова "патер" - батько), яка формувалася за етнічними, племінними та подібними принципами. Важливу роль у суспільстві відігравала армія, яка часто втручалася в державні справи. Соціально-політична нестабільність країн регіону виявлялася у другій половині XX ст. у революціях, державних переворотах, військових заколотах, громадянських війнах, міждержавних конфліктах тощо.

Складними були проблеми і в розбудові економіки. Більшість країн Азії та Африки обрала капіталістичний шлях розвитку - ринкові відносини, приватну власність, обмеження втручання держави в економіку. В основному це країни з багатими природними ресурсами, порівняно високим рівнем розвитку промисловості.

Слаборозвинуті країни за умов експансії СРСР на Схід обирали соціалістичний шлях розвитку - відмову від приватноринко-вих відносин, перевагу державного сектору в економіці. Завдяки пропаганді Комінтерном (пізніше - Комінформом) марксистських положень, вирішальній перемозі СРСР над фашизмом, безпосередній підтримці радянських військ на шлях соціалізму в Азії стали Китай, Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Камбоджа. Пізніше прокомуністичні режими було встановлено в Африці (Малі, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Мозамбік, Гана, Конго, Гвінея, Ангола та ін.), Латинській Америці (Куба). СРСР підтримував будь-які режими, які заявляли про свою відданість ідеям соціалізму (Нікарагуа, Афганістан). Щоправда, ці режими радянського зразка, як правило, були нестійкими.

В останній чверті XX ст. країни Азії та Африки, наслідуючи позитивний приклад країн Латинської Америки, переглянули стратегію свого розвитку: політику протидії світовій економіці вони змінили на політику пристосування її до своїх потреб. Вони розпочали форсовано розвивати експортний потенціал і сприяти ввезенню іноземного капіталу, що привело до прискореної модернізації більшості країн регіону. їм вдалося створити вітчизняну промисловість, упровадити нові технології, атак звана "зелена революція" за підтримки США та інших країн Заходу зняла загрозу масового голоду. Триває процес поступового формування демократичних інституцій у країнах Азії та Африки.

Колишні колоніальні країни активно борються за новий світовий економічний порядок, за якого враховувалися б і їхні інтереси. Вони намагаються протистояти економічній залежності від розвинутих країн. Вдалося це небагатьом. Так, новими індустріально розвинутими країнами стали "азіатські тигри": Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, орієнтиром для яких була Японія. З 60-х років вони мають найвищі середньорічні темпи економічного розвитку у світі: на кінець 90-х років темпи економічного зростання цих країн досятли 8,8 % на рік (у Європі в середньому 3,7%), збільшувався їхній валютний запас (Тайвань посідає 1-ше - 2-ге місця у світі за валютними резервами - 82,5 млрд дол.). Цим країнам властивий синтез традиційних "східних" відносин і приватноринкових засад. Так, якщо Гонконг і Сінгапур процвітають завдяки чудовому геополітичному положенню (перехрестя важливих морських шляхів), то Швденна Корея і Тайвань - за рахунок цілеспрямованої політики уряду і наполегливої праці населення.

Надзвичайно гострими проблемами для міжнародного співробітництва залишаються неврегульовані міжнародні та внутрішньодержавні конфлікти, міжнародний тероризм, піратство. Понад 60 років триває не врегульований арабо-ізраїльський конфлікт, історія якого наповнена численними кризами, війнами та збройними сутичками. На Кавказі до складних та затяжних конфліктів належить Нагірно-Карабаський між Вірменією та Азербайджаном, в результаті якого останній втратив на лише Карабах, а й 16 % власної території та змушений утримувати близько 600 тис. біженців. Непряме втручання з боку Росії та Туреччини певною мірою ускладнює можливості його розв'язання. Безпосереднє втручання Росії у конфлікти між Грузією та Абхазією, Грузією та Південною Осетією надзвичайно загострило міжнародну обстановку в регіоні. Особливо яскраво це продемонструвала російсько-грузинська війна в серпні 2008 р.

У грудні 2003 р. американські війська схопили С. Хусейна. Після судового процесу колишнього іракського диктатора 30 грудня 2006 р. було страчено, проте ситуація в Іраку залишається напруженою. Незважаючи на перебування майже 150-тисячного контингенту американських військ, у країні триває війна "всіх проти всіх". Основними ворогуючими сторонами залишаються американські окупаційні війська, колишні прибічники С. Хусейна та партії БААС, шиїтське населення Іраку та різноманітні терористичні групи. Регулярні терористичні акти підривають стабільність уряду та можливості для реалізації проектів соціально-економічного розвитку країни.