Розділ «Римська імперія в II-III ст. н. е.»

У II ст. Римська імперія досягла кульмінації розвитку. На початку століття правив імператор Трояк (98-117), під час правління якого зовнішня політика стала наступальною.

Особливо небезпечним для Риму було Дакійське царство. 101р. царя Дакії Децебал а було розбито і він був змушений укласти мир. До римлян переходила частина території Дакії, а 105 р. розпочалась нова війна, що закінчилась у 106 р. приєднанням до Риму всієї Дакії.

Данія - область, яка займала територію Трансільванії, Малої Валахії, частину Великої Валахи та Вакату, отримала назву від імені дакійських племен, що жили там. Даки - група північно-фракійських племен. Уперше про Дакію згадує Юстин при описанні їх війни з бастарнами. Усередині І ст. до н. е. ватажок одного з дакійських племен - Буребіста - об'єднав майже всю Дакію і створив велику армію. Він загрожував навіть римським володінням на південь від Дунаю. У44 р. до н.е. племінне об'єднання даків розпалося. У І ст. до н.е. й у І ст. н. е. римляни, скориставшись міжусобною боротьбою дакійських племен, здійснили кілька походів на північ від Дунаю з метою завоювання Данії. Найбільшого розквіту країна зазнала за часів Децебала (87-106рр. н.е.), який зумів об'єднати даків, створивши могутню державу, здатну тривалий час протидіяти римлянам. Тільки в результаті двох походів Траяна (101-102, 105-106 рр. н. е.) більшу частину Данії завоювали римляни й у 106 р. держава Даків стала римською провінцією. Повстання дакійських племен проти панування римлян (189-161, 181-192рр. та ін.) послабили владу римських імператорів у Данії. У274р. її завоювали готи, а на початку IV ст. - гуни. До V ст. Данію заселили слов'янські племена, які мали значний вплив на місцеве населення.

Завоювання Данії мало певне стратегічне й економічне значення. Було зміцнено римський вплив у Боспорському царстві. Римляни позбулися небезпечного сусіда і отримали зручний плацдарм для того, щоб відбивати напади з північного сходу. Після закінчення Дакійської війни значна увага приділялася укріпленню кордонів. Траян наказав збудувати систему прикордонних укріплень, що сполучалися між собою шляхами. На лінії кордону викопували рови і робили насипи. Таким чином створювався бар'єр, що мав перешкоджати можливому наступу варварів.

Незабаром посилилася римська агресія і на сході. 106 р. було приєднане Набатейське царство в Аравії, а через кілька років розпочалася війна з Парфією.

Парфія - стародавня держава на південному сході від Каспійського моря. Назва походить від іранського племені парфян. Виникла в середині III ст. до н.е. внаслідок послаблення влади Селевкідів і вторгнення в Парфію племені парків. Усередині II ст. до н. є. за правління царя Мітридата І Парфія перетворилася на велику державу, до складу якої входили Месопотамія і майже весь Іран. Тривалий час Парфія протистояла Риму на Сході. У 20-ті роки до н. е. вона була змушена укласти з Римом мир і визнати його право на Вірменію. В І-II ст. н. є. почалася глибока криза, яка призвела до занепаду і припинення існування Парфії на початку III ст.

Агресія (з лат. aggressio - напад) - поняття міжнародного права, що охоплює будь-яке незаконне застосування збройної сили однією державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави або народу (нації). Поняття агресії включає як обов'язкову ознаку першість або ініціативу (застосування певною державою збройної сили першою).

У виникненні війни Риму з Парфією велику роль відіграло вірменське питання. 113 р. римські війська завоювали Вірменію. її було перетворено на римську провінцію. 115 р. римляни перейшли р. Тигр, завоювали Адіабену, Вавилонію, а потім здобули столицю Парфії Ктесіфон.

Вірменія Стародавня - держава на півдні Закавказзя, один з найдавніших центрів світової цивілізації. Вірменська державність склалася на початку І тис. до н. е. УIX-VI ст. до н. е. існувала стародавня держава Урарту. У 782р. до н. е. була зведена фортеця Еребуні (сучасне м. Єреван). У 714р. до н. е. ассирійська армія завдала нищівного удару по Урарту, що спричинило його занепад і падіння. На Ті місці у VI ст. до н. е. виникло вірменське царство (Вірменія Велика ), яке згодом стало сатрапією Ахеменідської держави. Наприкінці IV-III ст. до н. е. Велика Вірменія - самостійне царство під владою династії Ервандуні (Оронтидів). На межі III-ІІ ст. до н. е. була завойована Арташесом І, який перебував на службі у Селевкідів. У 189 р. до н. е. він очолив повстання вірмен проти Селевкідів, проголосив незалежність Великої Вірменії та став засновником династії Арташесидів. Найбільшого розквіту Вірменія Велика досягла за Тиграна II (95-56pp. до н.е.), якому на певний час вдалося підкорити всі володіння царства Селевкідів. З І ст. н. е. Вірменія стала об'єктом боротьби між Римом і Парфією. Для зміцнення своїх позицій у боротьбі з Іраном цар Тірідат III у 301 р. запровадив у Вірменії християнство, проголосивши його державною релігією. У 387р. Велику Вірменію було поділено між Іраном і Візантією. Область Мала Вірменія, з територією якої, власне, пов'язане утворення вірменського народу і давньовірменської мови, входила до складу держав Хетів, Ахеменідів, Александра Македонського. Наприкінці І ст. н. е. була приєднана до Вірменії Великої. В VII-XV ст. Вірменія зазнала навалів арабів, візантійців, сельджуків, монголо-татар, Тимура. В XVI-XVIII cт. її поділили Іран і Туреччина. В 1828р. Східна Вірменія увійшла до складу Росії. 28 травня 1918 р. була проголошена її незалежність. 29 листопада 1920 р. була встановлена радянська влада, проголошена Вірменська Соціалістична Радянська Республіка. 30 грудня 1922р. увійшла до складу СРСР, спочатку як частина Закавказької Федерації (разом з Азербайджаном і Грузією), аз5 грудня 1936 р. як союзна республіка (Вірменська РСР).

Траян, досягши Персидської затоки, планував похід в Індію. Однак цим войовничим намірам не судилося здійснитися. Йому довелось припинити наступальні дії, оскільки у Месопотамії, Єгипті та на Кіпрі почалися заворушення місцевих народів. Придушивши їх, Траян вичерпав ресурси для подальшого продовження наступальної війни проти Парфії. Хвороба змусила імператора повернутися в Італію, в дорозі до якої (у Малій Азії) він помер.

Траян намагався зміцнити імператорську владу, дбав про розвиток провінцій. У роки його правління споруджували нові та впорядковували старі шляхи, що також сприяло розвитку італійського господарства, влаштовувалося чимало розкішних видовищ. Після Дакійської війни видовища тривали 123 дні, на сцені билося 10 тис. гладіаторів і було зацьковано 11 тис. диких звірів.

Гладіатори (від лат. gladius - меч) - раби, військовополонені та інші особи в Стародавньому Римі, які навчалися в спеціальних школах для боїв на арені (в Римі, Капуї, Пренесті). Традиції гладіаторських боїв були запозичені в етрусків, які змушували полонених битися на могилах вбитих воїнів. Перші бої гладіаторів відбулися у 264 р. до н. е. З ІІ ст. до н. е. вони стали публічним видовищем і найпопулярнішою розвагою в Римі. Цим користувалися римські політики: прагнучи завоювати прихильність народу, влаштовували гладіаторські бої, а також роздавали вино і хліб за свої кошти. Так, Юлій Цезар у 65 р. до н. е. організував бої, в яких взяли участь 320 пар гладіаторів. У 63 р. до н. е. за пропозицією Цицерона було прийнято закон, який забороняв кандидату в магістрати влаштовувати бої впродовж двох років до виборів. Якщо гладіатор своєю майстерністю або відвагою здобував прихильність публіки, то міг бути звільнений від гладіаторської служби. Інколи гладіатори ставали ініціаторами повстань рабів, найвідомішим з яких є повстання Спартака. На початку Уст. бої гладіаторів припинилися.

Після смерті Траяна імператором став Адріан (117-138). Він, як і його попередник, був досвідченим полководцем, але на відміну від Траяна дбав про забезпечення кордонів і збереження миру. Парфянському цареві повернули області, завойовані Траяном, бо новозагарбані й далеко не втихомирені території важко було втримувати без крайнього напруження. Вірменія з провінції знову перетворилася на царство, яке очолював переважно залежний від Риму цар. Але Адріан зберіг завойовані Траяном території в Аравії, а також Дакію, яку Рим продовжував колонізувати вихідцями переважно зі східних провінцій. Діяльність Адріана спрямовувалася на подальше посилення імператорської влади і розвиток бюрократичного апарату.

Важливим заходом Адріана було видання так званого Вічного едикту, згідно з яким ініціатива в зміні правових норм перейшла до імператора. За час свого правління Адріан об'їздив майже всі провінції, що передусім мало політичну мету. Прихильник мирної політики, Адріан приділяв велику увагу зміцненню обороноздатності імперії: прикордонні лінії (особливо в Західній Європі) було укріплено, посилено військову дисципліну. Особливе значення мала зміна порядку комплектування військ. До II ст. н. е. основні війська (легіони) поповнювалися римськими громадянами. З часів Адріана у легіони почали приймати жителів провінцій незалежно від того, чи мали вони римське громадянство.

Улюбленим містом Адріана були Афіни. Він прикрасив їх новими спорудами і пишався тим, що був афінським архонтом. Адріан писав вірші, умів ліпити і малювати.

Помер Адріан після тяжкої хвороби, на яку захворів під час подорожей. Після врочистого похорону прах померлого було поставлено у спеціально збудованому мавзолеї - замку святого Ангела - монументальній споруді, що збереглась і до сьогодні.

Назва мавзолей походить від споруди на могилі правителя Карії Мавзола (377-353pp. до н. е.) та його дружини Артемісії у Галікарнасі. Збудований грецькими майстрами в іонійському стилі. Мав розміри 38,75 х 32,95 м та висоту близько 48 м. У верхній частині був оздоблений рельєфом. Споруду оточували 36 стовпів, між якими розміщувалися скульптури левів. На пірамідальній вершині знаходилось квадрига з правителем та його дружиною. Мавзолей у Галікарнасі належав до семи чудес світу. Був детально описаний Плінієм Старшим. Близько 1400р. пошкоджену землетрусом споруду розібрали, а з будівельного матеріалу побудували костел Св. Петра. Нині назва вживається для монументальних надгробних споруд на похованнях визначних людей.

Наступником Адріана став Антонін Пій (138-161), який був розумною людиною, ніколи не втрачав рівноваги, з презирством ставився до слави, виявляв щедрість щодо інших, був скромним і вимогливим до себе. Принципами його правління були справедливість, щастя, вірність. За Антоніна Римська імперія зберігала свій престиж. Дипломатичними засобами йому вдалось запобігти вторгненню парфян, у Причорномор'ї він допоміг Ольвії та переміг аланів. Антоніну довелось вести війну в Британії. На північ від Адріанового валу було споруджено новий вал, що захищав римську територію від нових вторгнень.

Антоніна наслідував Марк Аврелій (161-180) - видатний представник стоїцизму. Свої погляди він виклав у нотатках, що мають назву "До самого себе", знайдених і опублікованих після його смерті. Марк Аврелій прагнув самовдосконалення і життя відповідно до законів природи. Правління Аврелія було сповнене війнами, що потребували багато коштів. До того ж рознесена військами чума, що лютувала навіть у Римі, призвела до багатьох смертей. Придунайські області аж до самої Італії зазнали нападів різних варварських племен. (Причинами нападів були ті пересування племен вздовж західних кордонів імперії, що увійшли в історію під назвою Великого переселення народів.) Римляни здобули перемогу над варварами, зокрема розгромили сарматів. Останні визнали римський протекторат і на їхній території було розміщено римські гарнізони. Частково варвари оселялися у римських областях на правах колонів (орендарів).