Розділ «Франція наприкінці XIX - на початку XX ст.»

Після франко-німецької війни 1870-1871 рр. економічне становище Франції було досить складним, оскільки вона сплатила контрибуцію в розмірі 5 млрд франків. Ще складнішою була політична ситуація. Монархічні угруповання боролися за владу. Національні збори, обрані 1871 р., складалися переважно з монархістів.

Першим президентом республіки було обрано монархіста Тьєра, але вимоги більш твердої політики з боку монархістів змусили його піти у відставку.

1875 р. Установчі збори прийняли нову Конституцію. Стаття про встановлення республіканського ладу була прийнята більшістю лише в один голос. Президент отримував широкі права, аж до розпуску Палати депутатів, й обирався на сім років на об'єднаних зборах членів обох палат. Виконавча влада належала президенту і Раді міністрів. Сенат обирався представниками муніципалітетів і був противагою Палаті депутатів, яка обиралася на чотири роки загальним таємним голосуванням громадян, що досягли 21-річного віку. Жінки і військові були позбавлені виборчих прав. Ця Конституція діяла до 1940 р.

Монархісти не втрачали надії змінити Конституцію і встановити монархію, а республіканці прагнули зміцнити республіку. На парламентських виборах 1876 р. більшість у парламенті здобули республіканці. Саме тоді 14 липня (день здобуття Бастілії) було оголошено святом Французької республіки, а французька національна пісня "Марсельєза" стала державним гімном. Республіканці домоглися прийняття закову про амністію учасників Паризької комуни, легалізації профспілок.

Оскільки зросли податки на основну частину населення, то, як наслідок, популярність поміркованих республіканців упала.

Зростання невдоволення політикою республіканців використовували монархічно настроєні офіцери, землевласники. Цьому сприяли політичні кризи, що виникали у Франції у 80-90-ті рр. Дуже гострою була криза, пов'язана зі спорудженням Панамського каналу: будівництво виявилося складнішим, ніж передбачалося, до того ж підрядники розкрадали кошти. Правління товариства, що здійснювало спорудження каналу, випустило у продаж велику кількість додаткових акцій. Щоб отримати на це дозвіл, воно підкупило сенаторів, депутатів, державних чиновників, міністрів, витративши на хабарі кілька мільйонів франків. Справа набула розголосу, проте основних винуватців не було покарано. "Панама" увійшла в історію як синонім брудної афери, підкупу, хабарництва і корупції.

1894 р. Франція стала свідком ще однієї політичної кризи. Військовий суд засудив на довічне ув'язнення капітана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю, звинуваченого у розголошенні військових секретів французької армії Німеччині. Засудження Дрейфуса було використано реакційними елементами для шовіністичної та антисемітської пропаганди. Згодом стало відомо, що Дрейфус постраждав невинно і був засуджений умисно. "Справа Дрейфуса" розколола країну на два табори. Письменник Еміль Золя опублікував відкритий лист президенту республіки, в якому звинуватив Генеральний штаб, суд і свідків у брехні. За це Золя заочно засудили до штрафу й арешту, але він устиг емігрувати. Справу було передано до парламенту. Населення Франції підтримувало або "дрейфусарів", або "антидрейфусарів". Лише 1906 р. Дрейфуса було цілком реабілітовано. Справа Дрейфуса стала останньою великою спробою монархічних кіл дискредитувати республіканців. 1899 р. було створено коаліційний уряд республіканців, який очолив Вальдек Руссо.

Зростання промисловості Франції наприкінці XIX - на початку XX ст. порівняно з Англією, Німеччиною і США уповільнилося, що було наслідком франко-німецької війни: виплатою контрибуції, втратою Ельзасу і Лотарингії, а також бідністю її природних ресурсів. За рівнем промислового розвитку вона займала четверте місце, за рівнем концентрації банківської справи - йшла попереду інших країн, хоча на піднесенні були металургійна і текстильна промисловості.

Франція невпинно розширювала свою колоніальну експансію: її війська захопили Туніс, Індокитай, Мадагаскар, Сомалі, частину Гвінеї, Судану, Мавританії, Дагомеї, Верхню Вольту, Конго, Чад.

Посилення напруженості в німецько-французьких відносинах змушувало Францію шукати примирення з Англією. 1899 р. було укладено англо-французький договір про розмежування Судану.

Результатом наступного зближення Англії і Франції стало укладення 1904 р. "сердечної угоди", що передбачала розмежування сфер впливу в колоніальному світі. Франція отримала "право" на загарбання Марокко. Це призводило до надзвичайно гострих конфліктів з Німеччиною, але підтримка Англії та Росії дала змогу Франції нав'язати султану Марокко договір про протекторат1.

З 1902 до 1912 р. при владі перебувала Радикальна партія - найвпливовіша партія Франції на той час. Радикали були противниками клерикалів1, виступали за демократизацію республіки і задоволення економічних та соціальних вимог народу, заборонили діяльність деяких релігійних католицьких об'єднань, домоглися відокремлення школи від церкви і церкви від держави, запровадили обов'язковий вихідний день, пенсійне законодавство, соціальне забезпечення в разі інвалідності тощо.

Вибори 1912 р. принесли перемогу правим силам на чолі з поміркованим республіканцем Раймоном Пуанкаре, який очолив уряд. 1918 р. він був обраний президентом Франції. На вибори він йшов під гаслом підготовки до війни проти Німеччини. Франція прийняла закон про трирічну службу в армії, що означало практичну підготовку до війни.

Вбивство напередодні Першої світової війни соціаліста Жана Жореса, найрішучішого борця проти мілітаризму, свідчило, що правлячі сили Франції були готові втягнути французький народ у криваву драму.