Розділ «Країни центральної та Східної Європи після другої світової війни»

Польща

Внутрішньополітична ситуація в Польщі по закінченні Другої світової війни була дуже складною. В боротьбі за владу протистояли дві політичні сили, що брали участь в антифашистському русі Опору- створений партіями соціалістичної орієнтації Польський комітет національного визволення, підтримуваний СРСР, і Крайова рада народова, орієнтована на підтримку емігрантського польського уряду. Кожна зі сторін мала значну підтримку серед населення, тому після визволення Польщі Радянською армією був утворений коаліційний Тимчасовий уряд національної єдності. Однак за короткий час з нього витіснили буржуазних діячів на чолі з колишнім прем'єр-міністром емігрантського уряду, лідером "Польського сторонництва людового" (ПСЛ) С. Миколайчи-ком. У 1947 р. на виборах у перший післявоєнний польський парламент - Законодавчий сейм - переміг Демократичний блок, що складався з політичних партій соціалістичної орієнтації (у 1948 р. вони об'єдналися в Польську об'єднану робітничу партію (ПОРП)). Новий соціалістичний режим за підтримки СРСР розпочав перетворення за радянським зразком.

Певний час ПСЛ намагалося чинити збройний опір новій владі, але сили були нерівними. На південному сході Польщі до 1947 р. діяли загони У ПА. Польсько-українська різанина тривала до моменту проведення урядом так званої акції "Вісла". Під приводом боротьби з У ПА влада виселила і розпорошила по території Польщі 140 тис. українців, які споконвіку жили тут.

Формально в Польщі була багатопартійна система, але в її політичному житті домінувала ПОРП, яка копіювала досвід КПРС, зокрема запровадила систему репресій. У 1952 р. було ухвалено Конституцію Польської Народної Республіки (ПНР), ліквідовано інститут президентства і створено колективний орган керівництва - Державну раду. У червні 1956 р. у зв'язку з погіршенням економічного становища у Познані розпочалися антиурядові заворушення, які були жорстоко придушені владою (75 осіб вбито, майже 1000 поранено). Однак нове керівництво ПОРП на чолі з В. Гомулкою змушене було піти на поступки: розпустити колгоспи, провести реабілітацію невинно засуджених, покращити відносини з католицькою церквою.

Після масових антиурядових виступів робітників і студентів у 1970 р. першим секретарем ЦК ПОРП було обрано Е. Герека. Скасовувалося підвищення цін, розпочався процес оновлення економіки, насамперед за рахунок великих кредитів у розвинутих західних країн, внаслідок чого ситуація в країні тимчасово нормалізувалася. Однак на початку 80-х років знову розпочалася стагнація економіки, зовнішній борг Польщі досяг 27 млрд дол. У 1980 р. ПНР охопила нова, найбільш тривала й гостра політична криза. Влітку країною прокотилася хвиля страйків, робітники портових міст перейшли до створення "вільних", не підконтрольних державі профспілок. Наймасовішою стала Незалежна профспілка "Солідарність", яку очолив електрик гданської судноверфі Л. Ва-ленса. Осередки "Солідарності" почали утворюватися по всій країні. Вже восени 1980 р. кількість її членів перевищила 9 млн осіб. Незалежна профспілка, підтримувана впливовою в польському суспільстві католицькою церквою, перетворилася на потужний демократичний громадсько-політичний рух, що активно протистояв режиму ПОРП. Чергова зміна партійного керівництва не стабілізувала ситуацію в країні. Радянське керівництво, налякане перспективою приходу до влади в Польщі демократичних сил, погрожувало військовим втручанням у польські справи за чехословацьким сценарієм 1968 р. і вимагало негайного запровадження в країні надзвичайного стану. У1981 р. головою ради міністрів і першим секретарем ЦК ПОРП обрали міністра оборони генерала В. Ярузельського. Саме він оголосив 13 грудня 1981 р. у Польщі воєнний стан: було заборонено діяльність усіх опозиційних організацій, інтерновано їхніх керівників і активних діячів (майже 6,5 тис. осіб), введено армійське патрулювання міст і сіл, військовий контроль за роботою підприємств. Таким чином вдалося уникнути радянської окупації країни, проте це вже була агонія комуністичного режиму в Польщі.

Протягом 80-х років економічна й суспільно-політична криза в ПНР поглибилася і влада змушена була піти на переговори з опозицією (лютий- квітень 1989 р.), які завершилися угодою про проведення демократичних реформ, а саме про легалізацію всіх політичних об'єднань країни, зокрема "Солідарності", проведення вільних виборів, відновлення посади президента і двопалатного парламенту. На виборах у червні 1989 р. майже всі місця у верхній палаті - Сенаті - отримали представники "Солідарності" та інших демократичних партій. Президентом країни було обрано В. Ярузельського, а прем'єр-міністром став Т. Мазовецький - один із лідерів "Солідарності". Розпочався демонтаж тоталітарної державної моделі. На початку 1990 р., остаточно втративши підтримку народу, ПОРП саморозпустилася і Ярузельський склав свої повноваження президента. В грудні 1990 р. на перших прямих президентських виборах перемогу здобув лідер "Солідарності" Л. Валенса. Комуністичний режим у Польщі зазнав повного краху.

Почалися економічні реформи, розроблені міністром фінансів Л. Бальцеровичем, відомі як "шокова терапія". Протягом короткого часу було скасовано контроль за цінами, введено вільну торгівлю, приватизовано велику частину державного сектору. Ціною значного падіння життєвого рівня населення (на 40 %), збільшення кількості безробітних (до 2 млн осіб) внутрішній ринок Польщі було стабілізовано. Але невдоволення населення виявилося в обранні до парламенту в 1993 р. в основному колишніх комуністів - представників Союзу лівих демократичних сил (СЛДС), а у 1995 р. президентом Польщі став лідер СЛДС О. Квасневський, який разом з новим лівоцентристським урядом продовжив політику реформ, посиливши акцент на соціальному захисті населення. У квітні 1997 р. парламент схвалив Конституцію Польщі, відповідно до якої було встановлено парламентсько-президентську форму правління з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки.

Головними зовнішньополітичними пріоритетами Польщі в 90-х роках XX ст. були визначені: розвиток всебічного співробітництва зі США, розвинутими європейськими країнами, вступ до ЄС і НАТО. Внаслідок цілеспрямованої діяльності влади Польща в березні 1999 р. стала членом НАТО, а в травні 2004 р. - ЄС.

25 вересня 2005 р. на парламентських виборах у Польщі перемогла партія Ярослава Качинського "Право і справедливість" з результатом у 26,99 % (155 місць із 460), на другому місці - "Громадянська платформа" ДональдаТуска(24,14 %), потім - "Самооборона" Анджея Леппера - 11,41 %.

9 жовтня 2005 р. Лех Качинський (брат-близнюк Ярослава Качинського) і Дональд Туск пройшли в другий тур президентських виборів. 23 жовтня 2005 р. Лех Качинський переміг на виборах і став президентом Польщі. За нього проголосували 54,04 % виборців. Консервативна партія "Право і справедливість" має тісні зв'язки з католицькою церкваю. Сам Лех Качинський під час перебування на посаді мера Варшави забороняв паради сексуальних меншин, чим викликав критику з боку партнерів Польщі з Євросоюзу, а також вимагав від Німеччини відшкодувати збитки, завдані Варшаві в роки Другої світової війни.

Новий президент здійснював націоналістичну лінію стосовно не лише Німеччини, а й усієї об'єднаної Європи. Зокрема він оголосив, що питання про введення в Польщі загальноєвропейської валюти буде винесено на референдум. З 3 липня 2006 р. уряд очолив його брат - Ярослав Качинський.

Дострокові вибори в парламент у жовтні 2007 р. принесли перемогу ліберально-консервативній "Громадянській платформі", а правляча консервативна партія "Право і справедливість" зазнала поразки. Прем'єр-міністром став лідер "Громадянської платформи" Дональд Туск.

Відносини Польщі з Україною мають багату й досить складну історичну традицію та сучасну надійну договірну основу. Польща першою у світі визнала незалежність України. В травні 1992 р. був підписаний Договір про добросусідство, дружбу та співробітництво між Польщею і Україною. Дві сусідні великі держави активно співпрацюють у загальноєвропейських структурах. Польща традиційно підтримує прагнення України до інтеграції з Європейським Союз і НАТО.

Чехословаччина (Чехія, Словаччина)

Одним із наслідків завершення Другої світової війни були визволення від фашизму і возз'єднання Чехії та Словаччини і відродження єдиної Чехословацької Республіки. Утворений антифашистськими силами різної політичної орієнтації Національний фронт чехів і словаків (НФ) 5 квітня 1946 р. у м. Кошице сформував коаліційний уряд, який проголосив проведення демократичних перетворень, у тому числі збереження політичного плюралізму і демократичних прав та свобод. Однак Комуністична партія Чехословаччини (КПЧ) за підтримки СРСР поступово нарощувала свій вплив у державних структурах і суспільстві. В результаті перемоги на виборах в Установчі національні збори (парламент) у травні 1946 р. вона сформувала новий коаліційний уряд на чолі з лідером КПЧ К. Готвальдом. Президентом республіки залишився Е. Бенеш.

У цей період було націоналізовано великі підприємства, банки, ліквідовано велике землеволодіння. З метою протистояти диктату КПЧ у лютому 1948 р. міністри від опозиції подали у відставку, сподіваючись, що президент не прийме її і розпустить уряд. Однак КПЧ, спираючись на незаконні збройні формування так званої народної міліції та створені ними заводські ради робітників, змусила президента Бенеша прийняти відставку міністрів від опозиції та сформувати новий, здебільшого соціалістичний за складом уряд на чолі з К. Готвальдом. Наслідком лютневого комуністичного перевороту стало проголошення курсу на соціалістичне будівництво за радянським зразком, що набуло відображення в прийнятій у травні 1948 р. новій Конституції ЧСР. Бенеш подав у відставку, а новим президентом ЧСР був обраний лідер чехословацьких комуністів Готвальд.

З кінця 50-х і до кінця 60-х років Чехословаччина розвивалася досить успішно завдяки значному економічному потенціалу, який мала ще до війни. За рівнем добробуту населення ЧСР випереджала інші країни соціалістичного табору. Але зростання життєвого рівня не примирило народ із втратою демократичних свобод. Прагнення до справжньої демократії в чехословацькому суспільстві посилилися після того, як на початку 1968 р. першим секретарем ЦК КПЧ став О. Дубчек, який був переконаним прихильником соціалізму, проте не в радянській його формі. Новий лідер та його однодумці розробили програму політичних і економічних реформ, покликану побудувати "соціалізм з людським обличчям". Особливо активно демократизація відбувалася навесні 1968 р., тому ці події отримали назву "Празька весна".

Радянське керівництво зрозуміло загрозу цих подій, адже Чехословаччина могла розпочати відродження ринкової економіки - головного зла, на думку комуністів. Чехословаччина могла дати поганий приклад для інших країн соціалізму. У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. 5 держав - членів ОВД (СРСР, Болгарія НДР, Польща, Угорщина) ввели до Чехословаччини війська. О. Дубче-ка заарештували. Інтервенція військ ОВД викликала негативну реакцію в Чехословаччині та всьому демократичному світі. Однак західні держави на прохання чехословацького керівництва не втрутилися в ситуацію і "Празька весна" закінчилася поразкою комуністів-реформаторів. КПЧ і країну очолив "вірний брежне-вець" Г. Гусак. Нове ортодоксальне комуністичне керівництво Чехословаччини відмовилося від економічних і політичних реформ, здійснило широку чистку КПЧ, з якої було виключено майже 500 тис. членів. Почалися роки застою та наростання кризових явищ у чехословацькому суспільстві.

Застійні явища в економіці, ідеологічний тиск КПЧ і політичні репресії влади стали основою для посилення дисидентського руху. На початку 1977 р. група діячів культури виступила з програмною заявою з гострою критикою соціалістичної системи в Чехословаччині, яка отримала назву "Хартія-77". її підтримала значна частина чехословацької інтелігенції, яка утворила нелегальну організацію під такою самою назвою, котрій поступово вдалося збудити суспільну думку проти наявного ладу. Через 21 рік після "Празької весни" під час так званої "оксамитової революції", тобто ненасильницьким шляхом, комуністичний режим було повалено. Головна причина революції - відсутність демократичних свобод і економічне відставання від Заходу. Чехословаччина, яка у 1948 р. за рівнем економіки була на 7-му місці у світі, за 40 років соціалістичного будівництва опинилася на 40-му.