Розділ «Історія стародавнього світу»

Правління Клавдія залишило, безумовно, помітний слід в історії розвитку римської імператорської влади: в його заходах можна виокремити риси, розвиток яких зумовив значні наслідки.

Зовнішня політика Калігули і Клавдія.

У той час як Тіберій в останні роки свого правління проводив обережну оборонну політику на західних кордонах, його наступник намагався знову стати на шлях завоювань. Похід Калігули проти германців не мав будь-яких істотних результатів і дав імператорові лише привід відсвяткувати бучний тріумф. Залишились нездійсненими і плани Калігули спорядити експедицію в Британію.

За Клавдія римляни запобігали об'єднанню окремих груп германців, підтримуючи суперечки між різними племенами, а також династичну боротьбу всередині племен. З фризами протягом кількох років велась війна, яка не мала істотного значення. На землі убіїв у 50 р. була заснована колонія Агріппіна (майбутній Кельн), яка незабаром перетворилась у важливий римський центр.

Клавдію першому вдалося оволодіти значною частиною Британії. Похід туди був організований у 43 р. Племінні вожді бриттів південної частини острова визнали владу римлян і допомогли їм у боротьбі з одноплемінниками. Але з північними племенами римлянам довелося вести тривалу і вперту війну. У завойованій частині було засновано колонію ветеранів Камулодун (сучасний Колчестер), яка разом з торговим містом Лондінієм (сучасний Лондон), де оселилося багато римських громадян, перетворилася згодом на центр римської цивілізації.

Ще Калігула викликав у Рим і примусив покінчити самогубством царя Мавретанії Птолемея. Проте римлянам не вдалося відразу оволодіти його царством. У країні почалось повстання, і підкорення Мавретанії завершилося лише в 45 р. Завойована область була поділена на дві імператорські провінції (Мавретанія Тингітанська і Мавретанія Цезарійська), якими управляли прокуратори.

Перестало існувати за Клавдія і Фракійське царство (46 р.). Частина його відійшла до Мезії, а з другої було утворено прокураторську провінцію.

У римсько-парфянських відносинах велику роль відігравало вірменське питання. Римляни скористались парфянськими міжусобицями, і тимчасово утвердили свій вплив у Вірменії за допомогою сусідніх кавказьких племен. Але наприкінці правління Клавдія влада в Парфії перейшла до Вологаза І, який посадив на вірменський престол свого брата Тірідата. Клавдій, зайнятий внутрішніми справами, не зміг активно втручатись у справи на Сході.

Щодо відносин з Боспором, то після смерті Аспурга Калігула передав боспорський престол понтійському цареві Полемону II. Син Аспурга Мітрідат, усупереч волі римлян, проголосив себе царем Боспору. Клавдій змушений був визнати за Мітрідатом права на боспорський престол. Ці успіхи сприяли тому, що у Мітрідата зародились плани повного визволення від Риму, але його зрадив брат Котіс, якому було дано царську владу над Боспором, а проти

Мітрідата послано римські загони. Мітрідат спочатку втік з Боспору, проте, коли римські загони були відкликані з Пантікапея, перейшов у наступ, але був розбитий, а один із союзних йому царів видав його римлянам. Боспором правив Котіс, який вважався верховним жерцем культу Августа. Боспору доводилося стримувати натиск скіфів, активність яких на той час зросла.

Правління Нерона (54-68).

Громадянська війна 68-69 рр.

Іспанські та галльські війська проголосили імператором легата Тарраконської Іспанії Сервія Сульпіція Гальбу, старого сенатора, який походив зі знатного роду, досвідченого полководця і правителя. Вибір солдатів затвердив сенат. Гальба прибув у Рим, але правив недовго. Він не зумів здобути популярності навіть серед членів сенаторського стану, до якого належав. Особливо незадоволені були солдати. Скарбниця за Нерона спустіла. Гальба прагнув обмежити витрати, що дало привід обвинуватити його в скупості й зажерливості, а преторіанців він відштовхнув від себе тим, що відмовився виплатити обіцяні своїм прихильникам грошові винагороди, а також тим, що звільнив деяких преторіанських командирів, які здавались йому підозрілими. Незадоволені Гальбою були й провінційні війська, а також населення східних і південних областей Галлії.

Першою відокремилась армія Верхньої Германії, підбурювана навколишніми жителями, за нею - нижньогерманські легіони, які проголосили імператором свого легата Авла Вітеллія, визнаного й іншими військами. У Римі преторіанці проголосили імператором Сальвія Отона. Останній, коли був правителем Лузітанії, підтримував Гальбу, але коли той усиновив іншого претендента на імператорську владу, Отон почав інтригувати проти нього серед преторіанців і досягнув мети. 15 січня 69 р. Гальбу й усиновленого ним Луці я Кальпурнія Пі зона було вбито на Форумі. Отон потурав преторіанцям, наслідуючи приклад Нерона, при дворі якого він висунувся. Отона визнали дунайські війська і східні провінції, але германські армії, а також легіони, які стояли в Галлії та Британії, були на боці Вітеллія. Війська останнього рушили на Італію, перейшли через Альпи й захопили Транспаданську область. Отон, не чекаючи іллірійських легіонів, які йшли йому на допомогу, напав на армію Вітеллія неподалік Бедріака (поблизу Кремони) і, зазнавши поразки, покінчив самогубством. Солдати перейшли на бік Вітеллія, якого визнав сенат.

Вітеллій не вживав жодних заходів, щоб стримувати своїх солдатів. Його армія харчувалася за рахунок жителів місць, через які вона проходила; солдати відпускали на волю чужих рабів, грабували і вбивали тих, хто намагався чинити опір. Але Вітеллій не звертав на це уваги, а скарги на грабежі й насильства він обертав на жарт. Перебування його при владі було нетривалим.

1 липня 69 р. в Александрії імператором було проголошено Tiмa Флавія Веспасіана, який командував армією в Іудеї і якого підтримали легіони, розміщені в Сирії та. Іудеї. Незабаром Веспасіана визнали війська, що стояли в Паннонії та Мезії. Антоній Прім, котрий командував паннонськими військами, рушив в Італію і під Кремоною, неподалік того самого місця, де кілька місяців тому відбувалась битва між військами Отона і Вітеллія, стався новий бій, в якому вітелліанців було розбито. Антоній Прім пішов на Рим, де вже точилася боротьба між Вітеллієм і прихильниками Веспасіана. Місто здобули штурмом. Вітеллія було вбито, а Рим зазнав пограбування; багато будинків у ньому згоріли від пожеж. Наприкінці 69 р. Веспасіана визнав сенат, а влітку 70 р. він прибув у Рим, здавши своєму синові Тіту командування військами, які вели бої в Іудеї.

Громадянська війна 68-69 рр. засвідчила потужний вплив армії. Окремі армії боролися за своїх полководців, щоб забезпечити їм імператорську владу, а собі - те привілейоване становище, яке мали за часів Юліїв-Клавдіїв преторіанці. Події цих років мали велике значення в історії Риму, тому що, за словами Таціта, "була виявлена таємниця імператорської влади, що принцепсом можна стати не тільки в Римі, айв іншому місці". Громадянська війна, як і в попередню епоху, розкривала суперечності римського суспільства. Це відобразилось передусім на відносинах між Римом і провінціями. Віндекс знайшов підтримку в галльських племен; на бік Гальби перейшло багато іспанських міст; Веспасіану співчувало населення еллінізованих міст і впливових східних династій, а також підтримувало його. Водночас у різних місцях Імперії вибухнули повстання нижчих верств провінціального населення проти римського панування. Але у римлян було чимало прихильників. Не викликала значного протесту, особливо серед аристократії провінцій, і імператорська влада. Врешті-решт, громадянська війна 68-69 рр. не захитала римського панування, але заворушення в провінціях показали, що переважне політичне значення Італії вже не відповідає об'єктивному станові справ. У подіях 68-69 рр. Італія відігравала меншу роль, ніж у період воєн після смерті Цезаря. У житті Італії за цей час відбулися істотні зміни, які слід враховувати, вивчаючи історію Римської імперії.

Міста і міське життя.

Кінець І ст. до н. е. і перша половина II ст. характеризуються зростанням і розвитком окремих областей Італії, які сягали аж до самих Альп.

Однією з основних рис італійського розвитку було зростання міст, кількість яких, за деякими даними, досягало 1200. Переважали дрібні міста, жителі яких були пов'язані із сільським господарством. Загальна чисельність італійського населення в І ст. н. е. приблизно дорівнювала 16 млн осіб. Кожне з італійських міст мало певну автономію.