Розділ «Історія стародавнього світу»

Перемога римлян у цій війні означала остаточну поразку Карфагена. Згідно з мирним договором Карфаген втратив свої володіння поза межами Африки, передав Риму всі військові кораблі та бойових слонів, мав сплатити величезну контрибуцію.

Після розгрому головного суперника на Середземному морі погляди римлян звернулися на схід: до Македонії та царства Селевкідів у Передній Азії. У безперервних війнах Рим підкорив Македонію і Грецію та потіснив селевкідських правителів з Європи і частково Малої Азії.

Третя Пунічна війна (149-146 рр. до н. е.). Незважаючи на поразку Карфагена, Рим побоювався його. Катон, один із римських сенаторів, кожну свою промову закінчував словами: "Карфаген має бути зруйнований!" Зруйнувати Карфаген було вже не так важко. Щоб не розпочинати війну, Карфаген намагався виконати всі умови Риму. Зрештою римляни зажадали, щоб пуни зруйнували власне місто та переселилися кудись подалі. Та карфагеняни вирішили захищатися. Після тривалої облоги римляни захопили Карфаген. Більшість його населення було знищено, а тих, хто лишився в живих, продали в рабство. Місто було зруйновано вщент.

Отже, у Ш-П ст. до н. е. Рим поширив свою владу за межі Італії. Він знищив могутнього суперника у Середземноморському світі - Карфаген. Це відкрило римлянам шлях до подальших завоювань. Загарбані римлянами землі поза межами Апеннінського півострова називалися провінціями. Вони існували в Іспанії, Африці, Греції, на Сицилії тощо. Для управління ними Сенат призначав намісників. Туди ж відправляли легіони. Місцеве населення сплачувало Римові податки.

Розвиток Римської держави у II ст. до н. е.

Народні збори, як і раніше, залишались найвищою установою в державі. Вищі магістрати офіційно мали всю повноту влади, але обирались на короткий термін, а їх обрання залежало від рішення сенатської більшості. В останній період війни з Ганнібалом роль Сенату зросла, а надалі ще більше посилилася. Він керував усією зовнішньою і внутрішньою політикою, був оплотом знаті (нобілітету). Серед знаті панівне становище належало старшим патриціанським родам - Еміліям, Корнеліям, Клавдіям, Валеріям.

Великого впливу набули окремі плебейські роди, зокрема Лівії, Семпронії та особливо Цецілії Метелли. З кінця ПІ ст. доступ у Сенат для нових членів став складнішим. Ті, хто не належав до сенаторської знаті, могли отримати вищі посади лише у виняткових випадках.

Сенатори носили туніку з широкою пурпурною каймою, черевики з чотирма ремінцями і золоту каблучку на пальці. В їхніх будинках було чимало клієнтів, які всюди супроводжували свого патрона. Клієнтами були іноземці або молодші родичі (земляки), які не мали громадянських прав. Вони голосували за патрона на виборах, вели за нього агітацію. У свою чергу в разі необхідності патрон виступав за клієнта на суді, підтримував його своїми подарунками.

Для римського політичного життя першої половини II ст. характерна боротьба всередині нобілітету. Зокрема, великим авторитетом користувався Публій Корнелій Сципіон Африканський Старший" Він впливав на зовнішню та внутрішню політику Риму. У зовнішній політиці він був противником утворення нових провінцій і вважав, що зміцнити римську могутність можна, створивши систему залежних від Риму держав. У внутрішній політиці Сципіон був прихильником сенатської системи управління, але разом з тим ставив своєю метою полегшення військової служби і зменшення прямих податків. Одним із найбільш послідовних противників Сципіона був Марк Порцій Катон Старший, який був затятим прихильником старовини і захисником аристократичних привілеїв, наполягав на зруйнуванні Карфагена. Впродовж багатьох років Катон боровся проти розкоші аристократії Риму, але згодом багато з того, що запровадив Катон, було скасовано.

Падіння Сципіона, як і скасування заходів Катона, свідчили про посилення сенаторської олігархії, що виявилося і в законодавстві першої половини II ст., яким регламентувався порядок проходження магістратур. Найвищі магістратури могли посідати лише ті, хто пройшов нижчі виборні посади. Той, хто претендував на першу магістратуру, мав бути не молодшим 28 років, прослужити десять років в армії або ж протягом десяти років з'являтися за призовом на військову службу. Виборним посадам повинна була передувати військова служба. Цей закон мав допомогти олігархії в боротьбі проти осіб, популярних серед плебсу. Найвищі посади, як правило, обіймали пересічні особистості, але зі знатних родів.

Обмеження доступу у вищий стан призводило до посилення незнатної верхівки плебсу - верпшицтва - другого після сенаторів за майновим цензом стану римського суспільства, що мав право стягати податки. Вершники вдавалися і до лихварства: якщо у платників податків не було коштів, вони давали потрібні суми в позику під високі проценти і по закінченні терміну забирали гроші найжорстокішими способами. Лихварські операції в Римі перейшли до рук вершників, так само як і зовнішня торгівля. Вершники поступово відокремилися від основної плебейської маси і оформилися в окремий стан.

Класичної форми рабство набуло в часи Пунічних воєн. Завоювання супроводжувалися продажем у рабство тисяч полонених. Велику роль у поповненні ринку рабів відігравали пірати. Центром работоргівлі був Делос. Діти, народжені від рабині, вважались власністю того, кому належала мати. Це також було одним із джерел рабства. Римське право того часу допускало перетворення вільної людини на раба. Батько міг продавати в рабство своїх дітей, рабом могла стати вільна людина за вироком суду або за кримінальні злочини, але випадків навернення вільних на рабів було досить мало, і це джерело рабства не мало економічного значення.

Раби були основним виробничим класом римського суспільства. За римськими законами зв'язок раба і рабині або зв'язок рабині і вільного вважався не шлюбом, а співжиттям і не мав юридичного значення. Серед рабів були лікарі, художники, писарі, архіваріуси та ін.

На середину II ст. до н. е. рабовласництво у Римі набуло класичної форми. Війни сприяли припливу рабів та їхній дешевизні. Найбільше рабську силу використовували у сільському господарстві, оскільки сільськогосподарські роботи не потребували особливої кваліфікації (раби мали справу з простими знаряддями праці).

Тривалі війни збагачували панівні класи, але дуже несприятливо позначалися на селянському господарстві, оскільки основні трударі були змушені йти у походи. Переважна більшість розорених селян шукала щастя у Римі, де жила випадковими заробітками, допомогою держави. Збіднілий люд становив значну частину населення великих міст античного світу. Зубожіння селянства несприятливо позначалося на становищі Римської держави, а також на бойовій могутності Риму.

У II ст. до н. е. відбулися повстання рабів.

Одним із них було повстання рабів багатого і жорстокого сицілійського рабовласника. Його вбивство стало сигналом до повстання рабів по всій Сицилії. Керівником руху був раб Євн, про якого лунала слава як про майстерного мага і пророка. Євна було оголошено царем. Одночасно у південно-західній частині Сицилії також повстали раби, їх очолив кілікієць Клеон. Євн і Клеон об'єднали свої сили, проте керівником руху залишався Євн. Об'єднана армія повстанців, знищивши кілька римських загонів, зайняла низку важливих сицилійських міст. Сицилійське повстання було першою спробою утворення самостійної держави рабів. Рабство як інститут не знищувалося; свободу отримували лише ті, хто приєднався до боротьби. Керівникам повстання спочатку вдалося створити таке сильне військо, що римляни зазнавали поразки за поразкою. Але згодом повстання було придушено, Клеон загинув під час бою, а захоплений Євн помер у тюрмі. Події на Сицилії стали сигналом до низки повстань у межах Середземномор'я.

Повстання рабів на Сицилії означало назрілу гостру суперечність у римському суспільстві, а панування нобілітету викликало невдоволення і серед широких верств вільного населення.

У Пергамському царстві розпочалося повстання рабів, яке очолив Арістонік (132 р. до н. е.). Він проголосив звільнення рабів і закликав до повстання бідноту. Своїх прихильників Арістонік назвав геліополітами, тобто громадянами "сонячної держави". Військо Арістоніка складалось здебільшого з рабів та вільновідпущеників. Протягом двох років римляни не могли подолати повстанців. Проте сили Арістоніка вичерпались, його прихильників було розгромлено, а Арістоніка захоплено в полон і відправлено в Рим, де його задушили в тюрмі.

Пергам. - стародавнє місто в Малій Азії, засноване в XII ст. до н. е. Був столицею царства Пергам, розташованого в північно-західній частині Малої Азії - між балканською Грецією, Причорномор'ям та елліністичним Сходом. В епоху еллінізму Пергам став значним торговельним та культурним центром. Розквіт міста припадає на III-II ст. до н. е. у зв'язку зі зміцненням місцевої грецької династії Атталідів (особливо відзначають правління Семена І, 263-241 рр. до н. е. та Семена II, 197-159 рр. до н. е.). Місто мало статус грецького поліса.