Починаючи з Ф. Ніцше, у філософії культури розгортається контроверза, окреслена поняттями "аполлонівське – діонісійське", яка окреслює суперечливість буття культури, а тому конкретизує опозицію "культура – натура". На цій основі формуються символічна та інтуїтивістська стратегії розуміння культури. Перша стратегія філософії культури представлена іменами Е. Касірера, К. Леві-Строса, Фрезера, друга – іменами А. Бергсона, О. Шпенглера, М. Унамуно. X. Ортега-і-Гассет бажає розв'язати суперечність між цими стратегіями, висуваючи ідею "раціо-віталізму". М. Бердяев прагне знайти стратегію єднання культури і життя через критику культури як "об'єктивації".
Виходячи з того, що філософія культури досліджує культуру як специфічне буття, вона постає онтологією культури. При цьому слід розуміти, що буттєвість культурі як символічному світові надає людська екзистенція. Культура е виявленням екзистенції у творчій діяльності, а отже філософії культури значною мірою е філософією екзистенції. Це поєднує сучасну вітчизняну філософію культури з філософською антропологією в її світоглядно-екзистенційних виявах. Таким чином, у межі предмету філософії культури входять не лише ознаки культури, але й екзистенціали, що визначають творчу активність особистості: туга, жах, відчай, самотність, любов тощо. Виходячи з того, що культура є результатом граничного зусилля особистості, в якому вона звільняється від стереотипів буденності, філософія культури з необхідністю включає в свій предмет фундаментальні екзистенціальні виміри людського буття – буденне, граничне, метаграничне буття, виходячи в проблемне поле метаантропології.
Сучасна філософія культури є філософією локальних культурних світів та умов комунікації між ними. У результаті вона виходить на проблему архетипів культури. Це споріднює її з філософською антропологією в її етноантропологічних вимірах. Філософія культури є загально-методологічною основою культурології, в якій відбувається перехід загально-методологічних побудов у історико-культурну конкретику. Філософії культури зумовлює та синтезує розвиток низки філософських дисциплін: філософії мови, філософії міфу, філософії релігії, герменевтики тощо.
Н. Хамітов
ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ – 1) філософські вчення, що займаються проблемою людини; 2) синонім філософської антропології; 3) у широкому смислі – синонім філософії як такої, тому що основна проблема філософії – проблема місця людини у світі.
Якщо філософію розуміти як складну систему відносин філософа, його тексту і світу, змістом якої виступає духовне розв'язання основного протиріччя своєї епохи і через нього – вічних трагічних протиріч людського буття, то на цій основі виникає усвідомлення глибинної тотожності філософії як такої і філософії людини. Філософія як така є насамперед вчення про людину і смисл її життя; лише через пошук смислу людського життя філософія може стати вченням про світ у цілому. Більш того, філософія завжди є філософією людини вже тому, що вона існує як філософія конкретного філософа, що осягає людське, його можливості та межі у світі.
Філософія як любов до мудрості, а тому буття мислення на межі, стає собою лише перетворюючись у любов до людини; при цьому справжня любов до людини можлива через усвідомлення меж людського, що перетворює філософію з метафізики в мета- антропологію.
Н. Хамітов
ФІЛОСОФІЯ СТАТІ – галузь філософського знання, що досліджує стать як психологічній, соціально-культурній та екзистенційній феномени. Принципова відмінність філософії статі від психології або соціології статі полягає в комплексному підході до проблеми статі та розумінні її як феномену, що відображає духовні та душевні виміри людського буття.
Ідеї філософії статі досить повно представлені в історії європейської філософської думки, у якій феномен статі, як правило, пов'язується з феноменом любові. Платон розглядає стать як результат розриву і втрати андрогінної цілісності. В епоху
Відродження феномени статі та любові досліджують М. Фічіно, Л. Ебрео, Л. Пізано. Проблема статі посідає важливе місце у творчості А. Шопенгауера, який аналізує різницю між чоловіком та жінкою як самодостатньою та несамодостатньою особистостями. Ф.Ніцше у своїй філософії статі розглядає стать у контексті трансформації людини у Надлюдину. Проблемі з'ясування чоловічості та жіночості як метафізичних та психологічних принципів присвячена творчість О. Вейнінгера. В. Соловйов всебічно розглядає ідею Вічної Жіночості. В. Розанов висуває ідею третьої статі. Головною категорією філософії статі М. Бердяева є андрогінізм як духовно-творче єднання чоловічого та жіночого. 3. Фрейд розглядає стать як основу формування фундаментальних комплексів людської психіки – Едіпа та Електри. К. Юнг досліджує чоловічість та жіночість як архетипи колектівного позасвідомого.
Р. Мей описує проблему статі в контексті взаємодії любові та волі у внутрішньому світі особистості. Відносини статей на сексуально-біологічному та духовно-еротичному рівнях є предметом досліджень американського автора А. Лоуена. Американський дослідник Р.А. Джонсон займається вивченням глибинних аспектів виявлення чоловічого та жіночого на матеріалі античної та середньовічної міфології. К. Гілліган показує, що головна моральна проблема для чоловіків полягає в захисті прав на самореалізацію і вирішується на основі моралі справедливості, тоді як фундаментальна моральна проблема жінок – збереження взаємовідносин – вирішується на основі моралі любові та турботи.
Формування філософії статі як окремої галузі філософського знання відбувається на межі ХХ-ХХІ століть. У сучасній українській філософії вона може бути означена як одна з фундаментальних тенденцій метаантропології. Сучасна українська філософія статі передусім досліджує екзистенціальну стать – чоловіче та жіноче як духовність та душевність – у різних екзистенціально-особистісних вимірах буття людини: буденному, граничному, метаграничному (Н. Хамітов, С. Крилова). Чоловічість-духовність та жіночість-душевність розглядаються в цій традиції як екзистенціальні модуси, що є в кожній людині незалежно від її біологічної статі. Їх гармонійна чи дисгармонійна взаємодія спричиняє або актуалізацію особистості (див. андрогінізм), або її пригнічення, яке призводить до переживання внутрішньої самотності. Ці ідеї стали філософським підгрунтям актуалізуючого психоаналізу та андрогін-аналізу.
Філософія статі як галузь філософського знання досліджує екзистенціальну стать у її єдності з іншими виявами статі – біологічним, соціально-культурним та психологічним. Її предмет – складна та суперечлива взаємодія екзистенціальної статі з іншими її виявами. Інша справа, що екзистенціальна стать – це специфічний предмет філософії статі, який окрім неї не досліджує жодна інша дисципліна.
У сучасній Україні проблема статі вивчається крізь призму міфологем європейської культури (Л. Гармаш), аналізуються жіночі образи в мистецтві (І. Зубавіна), досліджуються екзистенціальні аспекти чоловічої та жіночої риторики (М. Препотенська).
Сучасні українські автори займаються також тендерними дослідженнями – вивчають соціально-псіхологічні проблеми статі (А. Алексеева, Ю. Галустян, І. Жеребкіна, Н. Зборовська, С. Павличко, Ю. Стребкова, Н. Чухим). Філософія статі є методологічною основою гендерних досліджень.
В сучасній філософії статі можна виділити три методологічні парадигми: бінарно-есенційну, бінарно-плюральну та синтетично-плюральну.
Бінарно-есенційна парадигма, передбачає жорстке роз'єднання чоловічого та жіночого шляхів буття. У найбільш яскравій формі ця парадигма виявляється в роботах 3. Фрейда та О. Вейнінгера. 3. Фрейд осмислює проблему статі й статевої поведінки як результат діяльності глибинно різних психологічних комплексів у чоловіка та жінки. О. Вейнінгер створює жорстку бінарну опозицію чоловічості як духу й жіночості як матеріального начала. У межах цієї парадигми перебувають й багато її критиків. Так, К. Хорні, просто замінює місцями чоловіче та жіноче у фрейдівській моделі. Мова тепер йде про своєрідний комплекс неповноцінності чоловіка, що заздрить жіночій здатності народжувати нове життя.
Згідно з бінарно-плюральною парадигмою, бінарність є неминучим результатом осмислення проблематики статі, більше того вона є фундаментальною ознакою людського, проте слід осягнути плюральність, яка криється за обома опозиціями. Так, наприклад, Е. Фромм, аналізуючи психологічні корені патріархальної та матріархальної культур, показує багатоманітність цих культур. Розгортаючи бінарно-плюральну парадигму, Ж. Лакан полемізує з Фрейдом, доводячи, що мова, а не тільки лібідо є мешканцем підсвідомості, а тому кожна підсвідомість є унікальною та потребує унікального спілкування, "звертання з бесідою".
Синтетично-плюральна парадигма, основана на осягненні можливості розв'язання суперечності чоловічого та жіночого в синтезі, враховуючи плюральність виявів такої синтези.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 36. Приємного читання.
