Це викликає більше співпереживання тексту філософської есеїстики і відповідну особистісну відкритість читача. У філософському есе немає суб'єкта, що прагне розчинитися в досліджуваному об'єкті; тут є особистість, що збагачує світ своєю творчістю, прагнучи побачити в навколишньому світі не об'єкт, а особистісне начало, гідне спілкування, любові і свободи. Саме тому есеїстична філософія може більш повно й адекватно ніж теоретична, осягати людину.
Загострена присутність власного Я характерна не тільки для есеїстичної філософії, але й для публіцистики. Однак філософське есе є принципово відмінним від публіцистичного твору. Ця відмінність виражається насамперед у спрямованості – філософське есе робиться не на "злобу дня", а торкається – через основне протиріччя свого часу – вічних проблем людини і світу. Публіцистика, як правило, стосується соціальних проблем, філософська есеїстика торкається насамперед проблем особистості – значимих для всіх часів і народів.
Необхідно також усвідомлювати принципове розходження есеїстичної філософії і науково-популярної літератури. На відміну від науково-популярної літератури, яка доступно й образно викладає щось уже відкрите, есеїстична філософія завжди породжує щось оригінальне, робить евристичний прорив. Результатом її завжди стає нове знання. Більш того, есеїстична філософія не лише пізнає буття, але і творить його. Через глибинне співпереживання текстам вона вносить у життя філософа і його читачів нові цінності, що приводять до нових вчинків. Таким, наприклад, був вплив есеїстики Ф. Ніцше на культуру і цивілізацію Заходу XX століття. Те ж саме можна сказати і про філософську спадщину М. Бердяева, що не породила настільки ж масового відгуку, але зате викликала більш глибокий відгук, елітарний – у кращому смислі цього слова.
З усіх форм філософствування саме філософське есе буває найбільш значимим для політиків, наповнених волею до влади. Вони прагнуть перетворити есеїстику в ідеологію. Така трагічна іронія історії найбільш вільна форма філософствування може перетворитися в спосіб обмеження свободи цілих держав і народів.
Можна знайти досить глибокий зв'язок між есеїстичної філософією і релігійною проповіддю. Дійсно, обидві вони говорять про вічні проблеми людського буття. Однак, на відміну від релігійної проповіді, есеїстична філософія вільно осмислює свої основи, не спираючись на ззовні задані догмати. Екзистенціальна напруженість есеїстичної філософії часом додає їй характер пророцтва, що підносить її над релігійною проповіддю в її церковно- соціалізованих формах і наближає до дійсної релігійності. І разом з тим пророчий характер філософської есеїстики може стати спокусою і привести до руйнування і релігійності, і культури, і самого життя. Ці протилежні риси профетизму філософської есеїстики особливо яскраво уособлюються у філософії М. Бердяева і Ф. Ніцше.
Н. Хамітов
ФІЛОСОФСЬКЕ МИСТЕЦТВО – спосіб філософствування в художній формі. Художні образи у філософському мистецтві – це смислообрази, однак на відміну від смислообразів есеїстичної філософії вони є персоналістично вираженими смислообразами – у вигляді героїв твору. Персоналістична напруженість смислообразів доводиться тут до персоналістичного буття смислообразів. Особистість автора в тексті філософського мистецтва спілкується з особистостями персонажів і разом з ними осягає всезагальні категорії буття.
Філософське мистецтво – це образно-персоналістичне розгортання філософських категорій. Те, що в теоретичній філософії здійснюється через понятійне виведення і доказ, а у філософської есеїстиці виявляється у виді вільної взаємодії смислообразів-ідей, у філософському мистецтві досягається через вільну гру і спілкування смислообразів-персонажів.
Як найбільше відомих представників філософського мистецтва можна назвати И. В. Гете, Ф. М. Достоєвського, Т. Манна, А. Камю, Ж.-П. Сартра.
Мистецтво є однозначна домінанта почуттєвого над раціональним. Філософське мистецтво прагне до гармонії почуттєвого і раціонального. Такими є, наприклад, образні побудови Гете у "Фаусті". Саме це дозволяє філософському мистецтву приходити до духовного освоєння трагічних протиріч людського буття в умовах, коли інше мистецтво або біжить від цих протиріч, або зображує їх нерозв'язними.
Філософське мистецтво завжди прагне об'єднати в ціле не тільки образи, а й твори. У результаті твори самі з'єднуються в мета твір, який можна назвати художньою картиною світу. Художня картина світу співвідносна з системою категорій у теоретичній філософії.
У філософському мистецтві, на відміну від теоретичної філософії та філософської есеїстики, не можна розділити метод і систему. Якщо у філософській есеїстиці ми можемо констатувати більш глибоке взаємопроникнення методу і системи, ніж у теоретичній філософії, то у філософському мистецтві ми маємо їх абсолютну тотожність. Це тотожність змісту і форми як у кожному творі, так і в художній картині світу в цілому.
Метод і система у філософському мистецтві абсолютно з'єднані через особистість творця й особистості персонажів. Особистісне начало у філософському мистецтві виявляється не тільки у творенні ідей, але й у творенні особистостей. Саме це обумовлює велику життєву силу і поліфонію гармонії системи і методу у філософському мистецтві в порівнянні з теоретичною філософією і філософською есеїстикою.
Органічна єдність системи і методу в художній картині світу приводить до того, що у філософському мистецтві неможлива, та й не потрібна методологія як щось окреме від змісту і форми творів. Адже для свого вираження вона вимагає відсторонення від екзистенції й образної конкретики, вимагає сугубо понятійного начала, а значить – деперсоналізації, що є глибоко чужим філософському мистецтву.
Система категорій у теоретичній філософії структурує світ і відображає його. Художня картина світу у філософському мистецтві вростає у світ і змінює його. Її буття співзвучне буттю світу, – але не сьогоднішньому, а новому буттю; вона творить це нове буття. У художній картині світу сьогодення згадує минуле і зустрічається з майбутнім і вічним. Ця зустріч будує цілісні і особистісно живі образи майбутнього і вічного. Тому філософське мистецтво породжує почуття майбутнього і вічного у своєму часі. Більш того, створюючи персоніфіковані образи майбутнього і вічного, воно породжує почуття особистісної причетності до майбутнього і вічного.
Н. Хамітов
ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТОГЛЯД – див. світогляд філософський.
ФІЛОСОФСЬКИЙ НАПРЯМОК – група мислителів, що поєднуються спільними світоглядними цінностями, і можуть при цьому мати різні методи, системи і стилі.
Взаємодія мислителів у філософському напрямку є значно більш вільною, ніж у межах філософської школи. Більш того, така взаємодія є значно більш конструктивною, адже припускає більш розкутий діалог різних методів, систем і стилів.
Світоглядні цінності, що з'єднують мислителів у напрямок, можуть бути укорінені в системі одного мислителя, але тут, як правило, не відбувається освячення цієї системи і її методу, тому філософська течія органічніше виявляється не у вигляді школи, а у формі вільної асоціації філософів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 39. Приємного читання.
