Традицію мілетської школи продовжує Геракліт (біля 540 – біля 480 р. до н. е.). Він вважає, що першоелементом буття є вогонь. Проте Геракліт виходить за межі натурфілософії мілетців: вогонь у нього має, скоріше, символічний характер – він виражає процес постійної зміни реальності.
На думку Геракліта, весь світ коливається, немов вогонь, заперечуючи стійкі форми. Він наповнений становленням, що постійно руйнує буття і робить відносною будь-яку якість. Для того, щоб осягнути мінливий характер світу, Геракліт філософує метафоричною мовою, афоризмами з множиною сенсів, звідси його прізвисько "Темний".
Геракліту належить парадоксальний афоризм: "У ту саму річку не можна ввійти двічі". Дійсно, річка постійно тече, і людина, що знову входить у її води, застає щось інше. Тут схоплюється не тільки текучий характер об'єктивного світу, а й те, що людина у своєму сприйнятті одержує лише фрагменти реальності. Лише розум може об'єднати ці фрагменти в ціле і єдине буття. Проте це єдине буття завжди руйнується становленням, тому саме становлення виступає тим єдиним, що перетворює світ у ціле.
Становлення є результатом боротьби протилежностей. Ця боротьба надає становленню трагічний характер. "Гераклітівське становлення звичайно розуміється надто абстрактно і безневинно, надто спокійно і нетрагічно, – пише О. Лосев. – Але гераклітівське становлення дуже неспокійне, дуже напружене, дуже хвилююче"[1]. Геракліт говорить про війну як про граничне буття світу людей і богів: "Війна є батько усього, цар усього. Вона зробила одних богами, інших людьми, одних рабами, інших вільними".
Отже, вчення Геракліта ми можемо назвати релятивізмом, тому що воно припускає відносність будь-якої гармонії у світі і домінанту небуття над буттям (або, принаймні, їхню порівнянність). Релятивізм тут розуміється як традиція у філософії, що заснована на ідеї постійної мінливості буття, його нетотожності самому собі. Релятивістське світосприйняття, як правило, є основою матеріалістичної орієнтації у філософії.
Протилежну позицію займає представник школи елеатів Парменід (н. 540/39 або 515 р. до н. е.), учень філософа Ксенофана. Парменід виходить із Вічності і самототожності буття. Йому належить афоризм: "Буття є, а небуття немає".
Мінливий і непостійний світ, даний нам у чуттях – це щось ілюзорне, у справжній світ ми проникаємо розумом. Мислення дає нам можливість не тільки пізнати вічне й абсолютне у світі, а й злитися з ним.
Межі людини – це межі її чуттєвого сприйняття, межі чуттєво даного їй світу. Проникаючи за ці межі, наше мислення зливається з буттям. Тут Парменід актуалізує проблему, що згодом стане глибинним лейтмотивом західної філософії – проблему тотожності мислення і буття. Вільне від обмежень відчуттів мислення проникає в буття, наповнюючись його вічною свободою від метушливої мінливості. Звідси стає зрозумілим таке висловлення Парменіда: "Те саме є думка і те, про що думка".
Як бачимо, категорія буття в Парменіда близька до категорії Дао в даосизмі, у ній з'єднуються шлях окремої людини і шлях світу. Але є і розходження. Розуміння буття в Парменіда – результат переважно пізнавальної активності, тоді як досягнення Дао можливе лише як практичне діяння людини, що зв'язує тілесне і духовне.
Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що Парменід обгрунтовує традицію абсолютизму, яка протистоїть релятивізму Геракліта. Абсолютизм тут трактується як традиція у філософії, що заснована на ідеї вічності і незмінності буття і заперечує небуття як щось рівнозначне буттю. Небуття виступає моментом, формою переходу одного рівня буття до іншого.
Класична антична філософія (зріла класика)
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Геракліт і Парменід: релятивістська й абсолютистська концепції людини і світу“ на сторінці 1. Приємного читання.
