Марксистська філософія як подолання гносеологізму через категорію практики
Марксизм є однією з найвпливовіших філософських течій XIX–XX сторіч. Через захоплення марксизмом пройшли такі всесвітньо відомі філософи сучасності як Микола Бердяев і Еріх Фромм, Герберт Маркузе і Теодор Адорно, Франсуа Шан Ліотар і Юрген Хабермас.
У сучасному суспільстві поняття марксизму вживається в різних контекстах. Це пов'язано насамперед із тим, що в процесі свого розвитку марксизм пройшов кілька етапів.
• 1. Насамперед, марксизм – це вчення Маркса і Енгельса, що сформувалося за їхнього життя. Цей марксизм можна назвати одвічним марксизмом (класичним – у найширшому смислі цього слова).
• 2. На початку XX ст. марксизм перетворився на марксизм-ленінізм – ідеологію побудови комуністичного суспільства в ряді країн світу.
• 3. Нарешті, протягом XX ст. марксизм трансформувався в різноманітні неомарксистські течії – як на територіях країн з панівною марксистсько-ленінською ідеологією, так і за їхніми межами.
Звернемося до першоджерел цього складного і суперечливого явища.
Філософське вчення Карла Маркса (1818–1883 pp.) і Фрідріха Енгельса (1820–1895 pp.), які написали ряд фундаментальних праць спільно, безпосередньо межує з філософією Гегеля і Фейербаха. Однак і вчення Гегеля, незважаючи на його діяльно-історичний характер, і вчення Фейербаха, звернене до конкретної людини, звинувачуються в споглядальності.
"Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його", – пише Маркс у знаменитих "Тезах про Фейербаха". При цьому йдеться саме про матеріальне перетворення світу – практику або предметно-практичну діяльність.
Маркс і Енгельс висувають категорію практики як основну категорію своєї філософії. Тут проявляється принциповий матеріалізм Маркса і Енгельса в розумінні людини і суспільства – бо практика є "матеріальна діяльність, від якої залежить будь-яка інша діяльність: розумова, політична, релігійна і т. д."[1].
Практика в марксизмі виступає тим суспільним буттям, від якого залежить і яке відображає суспільна свідомість – у вигляді різних форм духовної і духовно-практичної діяльності. При цьому марксизм, долаючи споглядальний характер попередньої філософії, сам, як філософія, приходить до неменшої споглядності – духовна, в тому числі й філософська діяльність (що розуміється як якась "надбудова" над практичною діяльністю, що виступає "базисом") є лише відносно активною; вона покликана лише пізнавати зміни у матеріальному житті, підкоряючись їхньому тиску. Перетворення практики філософією у марксизмі є, врешті-решт, лише перетворення філософії практикою.
У цьому глибинна суперечність марксистської філософії: внутрішньому активізмові цієї філософії, що прагне стати ідеологією, протистоїть вчення про суспільну свідомість як відображення матеріальної практики. Суспільній свідомості і філософії як її елементу надається лише відносна свобода – це свобода пізнання й інтерпретації.
На практиці ж філософія марксизму неминуче трансформується в політичну ідеологію (і перестає бути філософією), яка за допомогою державної машини намагається вольовим поривом переробити недосконалу людину і її світ.
Матеріалістичне розуміння історії
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Соціоцентрична парадигма людини: марксизм“ на сторінці 1. Приємного читання.
