Доля всесвітньо відомого філософа Миколи Бердяева (1874– 1948 pp.) на перший погляд здається трагічною: кадетський корпус, виключення з університету, вислання з Росії в 1922 році, нерозуміння сучасниками... Так, він страждав далеко від батьківщини, йому тяжко було зносити нерозуміння його глибоких ідей, але найголовніша причина, що завдавала йому болю – це "чужинність світу, далекість усього,... незлиття ні з чим... Все моє існування, – пише Бердяев, – перебувало під знаком туги за трансцендентним"[1].
Наблизитися до трансцендентного, божественного можна тільки у творчому зусиллі і натхненні. Вже з ранніх років Бердяев пережив владу творчості. "Мої здібності виявлялися лише тоді, коли розумовий процес йшов від мене, – говорить Бердяев, – коли я перебував у активному і творчому стані; і я не міг виявити здібностей, коли потрібне було пасивне засвоєння і запам'ятовування, коли процес йшов ззовні до мене"[2].
Бердяев прагне ототожнити свою філософію зі своїм життям. І якщо він пише про творчість, то живе і дихає творчістю, прагнучи подолати все монотонне і рутинне в своєму бутті. Без творчості його життя позбавлене всякого сенсу. Саме у творчому акті – глибинне призначення людини, яке вивищує її природу.
"У творчому досвіді, – пише Бердяев, – розкривається, що "я", суб'єкт, первинніше і вище, ніж "не-я", об'єкт. І водночас творчість протилежна егоцентризму, це забуття про себе, спрямованість до того, що вище за мене"[3].
Але творчість трагічно замикає дух людини в об'єктах культури. Бердяеву хочеться вирватися за межі об'єктивованої творчості у самотворення. "Творчість для мене не стільки оформлення в кінцевому, в творчому продукті, скільки розкриття безкінечного, політ в безкінечність, не об'єктивація, а трансцендування... Тому для мене виникала трагедія творчості в продуктах культури і суспільства..."[4].
Справжня творчість виходить за межі культури, стає вогнем, що змінює людське в людині. Вона є "потрясіння і підйом усієї людської істоти, спрямованої до іншого, вищого життя, до нового буття"[3].
Так у Бердяева народжується ідея Боголюдини, що є надзвичайним результатом творчої еволюції людської особистості. Боголюдина Бердяева відрізняється від ніцшеанської Надлюдини тим, що вона не замкнута в колі Вічного Повернення часу і не перебуває в абсолютній самотності в безбожному світі; Боголюдина є результат творчого діалогу Бога і людини і їй дана Вічність як безмежне відновлення.
Проте чи не є гординею прагнення людини до творчості як самозміни? Бердяев переконаний, що людину закликав до творчості сам Бог. Бог-Творець чекає від людини, яку створив за Своїм образом і подобою, не поклоніння, а творчої відповіді. Творча самозміна є не тільки право, а й сакральний обов'язок людини перед Богом. Людина зобов'язана створити із себе Боголюдину, інакше вона не виконає свого призначення.
"Богом дано людині творчий дар, талант, геній і дано світ, в якому і через який повинен здійснитися творчий акт. Бог закликає, щоб людина вчинила творчий акт, здійснила своє покликання, і Бог чекає відповіді на свій заклик"[6].
Людина, творчо спрямована до Боголюдського буття, піднімається над буденністю і долає її. Бердяев відчуває почуття гострого неприйняття буденності з її безглуздою круговертю: "Коли прокинулася моя свідомість, я відчув глибоке відштовхування від буденності. Але життя світу, життя людини значною мірою це буденність..."[7].
Бердяев іде від буденності в пошуках таємниці людини і смислу, що прихований у цій таємниці. Тому що смисл людини закритий для повсякденного буття і трансцендентний йому. Смисл людини відкривається мислителю, що зробив крок на шляху самовизначення. "Мене притягує завжди і в усьому трансцендентне, інше, що виходить за грані і межі, і що містить в собі таємницю"[8], – пише Бердяев.
Вихід за межі буденності означає для Бердяева народження особистісного буття. Тільки в ньому можна знайти власну неповторність. Таке народження завжди трагічне, пов'язане з бунтом, повстанням, самотністю. Особистість у цьому світі глибинно протистоїть масі, роду, завжди тужить. "Я – виразник повстання особистості проти роду", – говорить Бердяев.
Особистість породжується творчістю. Проте не всяка творчість приводить до цього. Особистість є результат морально перетворюючої творчості. Досить цікава в цьому плані характеристика Бердяєвим Андрія Белого: "Андрій Бєлий, індивідуальність надзвичайно яскрава, оригінальна і творча, сам казав про себе, що в нього немає особистості, немає "я". Іноді здавалося, що він цим пишався. Це тільки підтверджувало для мене розходження між індивідуальністю й особистістю... У особистості є моральний, аксиологічний момент, вона не може визначатися лише естетично"[9].
Отже, Бердяев рішуче розділяє індивідуальність і особистість. Особистість перебуває в індивідуальності в згорнутому вигляді і лише духовно моральна діяльність як творення самого себе може розгорнути й актуалізувати її.
Основним атрибутом особистості є свобода. Свобода для Бердяева розгортається в творчості як у своєму вищому бутті. А творчість знаходить у свободі буттєву глибину і силу.
Бердяев обожнює свободу, перетворює її в Абсолют, називаючи споконвічною безоднею, що передує особистості і людині, і навіть Богу. Він говорить про безодню "нествореної свободи", з якої виростає будь-який творчий акт і сама особистість.
Дивовижний гімн свободі звучить у словах: "Бог жадає від людини свободи духу, Богу потрібна лише людина вільна духом. Божий задум про світ і про людину не може бути втілений без свободи людини, без свободи духу"[10].
Лев Шестов: віра вища за розум?
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Микола Бердяев: Боголюдина над безоднею нествореної свободи“ на сторінці 1. Приємного читання.
