• 1. У XX ст. співіснують три фундаментальні парадигми філософії людини і її меж: філософська антропологія, екзистенціалізм і персоналізм. їхня специфіка – в розумінні відношення людського буття до трансценденції.
• 2. Характерною рисою філософської антропології є визначення людського буття через його протиставлення тваринному буттю. Людина є трансценденція навіть у своєму повсякденному бутті – вже хоча б тому, що вона вийшла за межі світу тварин.
• 3. Екзистенціалізм е атеїстичний і релігійний. їх об'єднує один лейтмотив – опис граничного буття людини як реальності, що піднімається над повсякденним буттям. Розділяє – розуміння відношення екзистенції і трансценденції. Для атеїстичного екзистенціалізму екзистенція і трансценденція – синоніми. Релігійний екзистенціалізм розділяє їх як людське і божественне буття.
• 4. У персоналізмі відбувається спроба розв'язати суперечності атеїстичного і релігійного екзистенціалізму. Трансценденція трактується і як Божественне буття, і як буття людини – самотрансценденція (антропо-трансценденція). На відміну від релігійного екзистенціалізму, в персоналізмі немає онтологічної прірви між людиною і Богом; на відміну від атеїстичного екзистенціалізму, персоналізм не стверджує, що трансценденція дана людині самим фактом виходу з повсякденності в граничне буття. Трансценденція є результат особистісного розвитку, що виходить із граничного буття в буття мета-граничне. Базуючись на традиціях персоналізму, варто розрізняти поняття екзистенціювання і трансцендування як такі, що означають різні процеси людського буття – ті, що виводять у граничне буття, і ті, що виводять у метаграничне буття.
• 5. Цілісна філософія людини не може бути зведена до якоїсь однієї парадигми. Тому неминуче виникає проблема комунікації різних парадигм філософії людини, в діалозі між якими і відкривається більш повна істина, ніж та, що належить кожній із них окремо.
Наприкінці XX ст. у філософії і культурі Заходу розвивається парадигма, що вважає комунікацію різних точок зору своїм головним принципом. В одному із варіантів свого розвитку ця парадигма дістала назву постмодернізму. Вона пов'язана з іменами таких мислителів, як Жан-Франсуа Ліотар, Жак Дерріда, Поль Фейерабенд, Жак Бодрийар, Ричард Рорті, Рудольф Гаше та ін. "Постмодерністське мислення – це мислення, ініціаторам якого занадто тісно в рамках великої філософської традиції Декарта – Локка – Канта – Гегеля – Маркса, яка позначається сьогодні фразеологізмом "філософський модерн". Епітет "постмодерністський" підкреслює прагнення вийти за межі цієї грандіозної традиції, здолати, викорінити, ... трансцендувати її..."[1].
Для постмодерністів філософія "модерну" є монологічна філософія. В ній кожне вчення вважає себе єдино правильним і принципово завершеним. Постмодерністи протиставляють їй діалогічиу і полі-діалогічну філософію і культуру. Проголошується абсолютна цінність комунікації і плюралізму, значимість локального на противагу тотальному, абсолютному, непорушно- авторитетному. Ці положення постмодернізму є дуже цінними на порозі III тисячоліття, враховуючи розмаїття концепцій людини в XX ст.
Для постмодернізму характерна всеосяжна іронія до культурної спадщини минулого – особливо до претензій філософів модерну створити універсальні й абсолютні системи світу і людини. Культ іронії в пост-модернізмі викликає аналогії з іронією романтиків, що виникла в європейському світі 200 років тому. Але в постмодернізмі, на відміну від романтизму, іронія не має меж, за нею не стоїть утвердження чогось над-іронічного – абсолютного і сакрального. Тому постмодерністська іронія часто призводить до філософії абсурду.
Фундаментальним настроєм постмодернізму є іронія локального над універсальним. При цьому в постмодерністській іронії над усім, що претендує на універсальність і абсолютність, часом народжується агресія локального до універсального, що суперечить висхідній настанові постмодернізму на діалог будь-яких світоглядних течій...
У світлі всього сказаного в цій лекції можна припустити, що розв'язання суперечності локального й універсального можливе в руслі розвитку традиції персоналізму, де особистість розглядається і як локальне, і як універсальне начало. (В даному річищі розвивається сучасна українська філософія людини, особливо ті її напрями, що дістали назву "екзистенційна антропологія" та "метаантропологія")[2]. Але персоналізм все-таки не має виключного права на абсолютну істину філософії людини і повинен прийняти плідну ідею постмодернізму про необхідність всеосяжного діалогу різноманітних світорозумінь[3].
З позицій персоналізму можна лише додати, що висхідною і завершальною цінністю цього діалогу має бути особистість. Особистість, що перемагає тероризм, як крайній прояв індивідуалізму і тоталітаризм, як сумний кінець універсалізму.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Висновки і перспективи. Проблема протистояння і комунікації різних парадигм філософії людини в XX ст. Феномен постмодернізму“ на сторінці 1. Приємного читання.
