"Особистість – це не об'єкт, нехай навіть найдосконаліший, який, як і всякі інші, ми пізнавали б ззовні. Особистість – єдина реальність, яку ми пізнаємо й водночас створюємо зсередини. З'являючись скрізь, вона ніде не дана заздалегідь"[1]. Так визначає особистість один із фундаторів французького персоналізму Емманюель Муньє (1905–1950 pp.).
Особистість для Муньє є вищою цінністю людського існування. Так само, як і Бердяев, Муньє розділяє індивіда і особистість. Індивід – це егоцентрично-замкнене Я. Особистість – це Я, що перебуває в творчому саморусі, який з'єднує зі світом. Особистість – це прорив до істинного спілкування зі світом.
Персоналізм для Муньє виникає, насамперед, на християнській основі. І персоналізм християнства піднімається над усією давньогрецькою філософією, як щось принципово інше.
"Християнство з перших своїх кроків рішуче висуває на перший план поняття особистості, – пише Муньє. – Сьогодні нам важко уявити, який переворот це зробило в думках і почуттях греків...
... Вища істота, яка спирається у своїх діяннях на любов, уже не тотожна світовій єдності, породжуваній якоюсь абстрактною ідеєю; єдність світу створюється його безмежною спроможністю безкінечно множити ці окремі акти божественної любові. Множинність не є свідченням недосконалості; навпаки, вона породжена надмірністю й любов'ю та несе їх у собі...
Людський індивід не є лише зосередженням низки реальностей загального характеру (матерія, ідея і т. д.), він являє собою неподільне ціле, єдність якого важливіша множинності, бо має корені в абсолютному.
Над особистостями панує вже не абстрактна влада Долі, Царства ідей або Безособова ідея, байдужі до індивідуальних доль, а Бог, який і сам, хоча й у вищому смислі, є особистістю..."[2].
Саме від християнства пішла ідея глибинного особистісного перетворення, невідома для античної культури. В ній – витоки людської свободи, її меж і безмежності. "Глибинний сенс людського існування полягає не в тому, щоб злитися з абстрактною загальністю Природи чи Царства ідей, а в тому, щоб розкрити "таємницю своєї душі...". До такого вчинку людина покликана у свободі"[3].
Свобода особистості в християнстві не завершується самотністю й відстороненістю. Навпаки, вона є умовою дійсної єдності особистостей, яка реалізується через любов. "Сама концепція Трійці..., – пише Муньє, – приводить до ідеї про Вищу Істоту, всередині якої здійснюється діалог особистостей, який вже сам по собі є запереченням самотності"[4].
У свободі людина покликана змінювати саму себе і навколишній світ, долати будь-які межі. Проте "матерія чинить нам опір, вона зовсім не пасивна, не інертна, вона – агресивна... Скрізь, де особистість поширює свій вплив, природа, тіло чи матерія заявляють про свої права... Скрізь, де верх бере свобода, вона обтяжується тисячами залежностей"[5]. Тому людина повинна боротися. Людське буття є безперервна і піднесена боротьба з усім безособовим у собі і світі. Людина для Муньє – це "удосконалення свободи, що бореться".
У боротьбі за особистісне буття людина усвідомлює трагічність свого земного існування і, водночас, у цій боротьбі – "надія зневірених". А значить, "людська доля – це позначений величчю і боротьбою трагічний оптимізм..."[6].
Інші мислителі персоналістичної парадигми про межі людини
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Емманюель Муньє: трагічний оптимізм“ на сторінці 1. Приємного читання.
