У XX ст. до персоналістичної парадигми прийшли й інші мислителі, які розмірковували над межами людини і їх подоланням. Обсяг нашого курсу не дає змоги докладно зупинитися на їхніх позиціях, але згадати про них варто.
Мартін Бубер (1878–1965 pp.) говорить про необхідність звернення до людини і Бога як до "Ти", а не як до "Воно". Особистісне відношення "Я – Ти" він протиставляє безособово-егоїстичному "Я – Воно". Вихід людини за свої межі – це вихід із замкненого в собі буття людини в безмежну відкритість особистісного спілкування.
П'єр Тейяр де Шарден (1881 –1955 pp.) проголошує неминучість еволюціонування людини і людства в напрямі до Бога, в результаті чого відбувається персоналістичне перетворювання всього буття світу. "Треба дивитися за межі наших душ, а не в зворотному напрямі, – пише він. – У перспективах ноогенезу час і простір дійсно олюднюються або, швидше, надолюднюються"[1].
Так само, як Бердяев і Муньє, Шарден показує глибинну відмінність індивідуальності й особистості. Бути особистістю – означає бути здатним не до відстороненості й агресії, а до спілкування і взаємодії. Вихід за межі індивідуальності в особистість – завдання кожної людини. "Егоїзм, індивідуальний чи расовий, – говорить Тейяр де Шарден, – надихається образом індивіда, який піднімається вгору відповідно до принципів життя, розвиваючи власний, унікальний і неперевершений зміст... Єдина помилка, що від початку веде його неправильним шляхом, полягає в змішуванні індивідуальності й особистості. Прагнучи якнайбільше відокремитись від інших елементів, він індивідуалізується, але, індивідуалізуючись, він падає і хоче затягти світ назад, до множинності, до матерії. Насправді, він зменшується і губиться. Щоб бути повністю самими собою, нам потрібно йти у зворотному напрямі – в напрямі конвергенції з усім іншим, до іншого. Вершина нас самих, вінець нашої оригінальності – не наша індивідуальність, анаша особистість..."[2].
Віктор Франкл (н. 1905) так само, як і Ясперс, починає з психології і психіатрії, але потім переходить до філософської творчості. Франкл говорить про "екзистенціальний вакуум" сучасної людини, який можна здолати лише на шляху віднайдення сенсу існування. Саме тому Франкл ставить проблему логотерапії – лікування сенсом. 56 57
Набуваючи сенсу існування, людина виходить за свої межі і особистісно розкривається світу. Вона стає зовсім іншою. Не випадково Франкл для позначення особистісного перевороту в людині використовує таке поняття, як самотрансценденція.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Інші мислителі персоналістичної парадигми про межі людини“ на сторінці 1. Приємного читання.
