Поява традиції у філософії означає, що певний філософський напрямок утвердився в тканині культури. З іншого боку, у філософії тоталітарного суспільства виникають традиції, в яких філософія протиставляє себе культурі як щось нормативне, а тому неприродним життям, проходячи крізь покоління ідеологічною примарою. Але це означає тільки одне – тут з'являється вже не філософська традиція, а традиція як ідеологія, що поглинає філософію. Така традиція залишає суспільство настільки ж легко, як і утверджується в ньому.
Справжня філософська традиція завжди є торжество особистості і вільної комунікації особистостей над стихіями ідеологічної безособовості і примусової єдності.
Н. Хамітов
ФІЛОСОФСЬКА ШКОЛА – співдружність мислителів, що використовують спільний метод і приймають світоглядні висновки як результат такого використання.
Очевидно, що філософська школа починається з діяльності оригінального мислителя, що має власну систему і метод. Такий етап є етапом зародження школи, і ми можемо назвати його класичним. Метод і система перебувають тут у протиріччі і гармонії, що відображують протиріччя і гармонію особистості філософа.
Творець оригінальної системи і методу може свідомо шукати однодумців і учнів, формуючи свою школу. Яскравим прикладом цьому є життя і творчість Платона й Аристотеля. Однак мислитель може відсторонюватися від однодумців і противитися створенню школи. Тут показові слова М. Бердяева: "Я боявся однодумців і послідовників як придушення моєї творчої свободи. Найкраще я себе почував при конфлікті, тоді думка моя досягала найбільшої гостроти".
Ми можемо припустити, що у низки мислителів є споконвічне прагнення до філософствування за межами школи. "Я розумів життя не як виховання, а як боротьбу за свободу..., – пише Бердяев. – Я ніколи не міг належати ні до якої школи". Те ж саме ми можемо сказати про життя Ф. Ніцше, більше того, про життя будь-якого екзистенціального філософа.
Однак незалежно від позиції класика навколо його вчення може створитися школа. Для цього необхідно спростити і формалізувати це вчення, відокремити метод і систему від особистості засновника. І це відбувається на другому – ортодоксальному – етапі розвитку школи. На цьому етапі послідовники філософа сліпо й некритично приймають його метод і його систему. На ортодоксальному етапі розвиваються лише часткові моменти системи класика; головні і принципові висновки залишаються незмінними. Саме в цей час філософія найчастіше трансформується в ідеологію.
Однак рано чи пізно знаходяться мислителі, що застосовують метод засновника для зміни його системи. Філософська школа вступає в третій етап свого життя – неокласичний або критичний. Прикладом можуть бути такі течії, як неофрейдизм, неокантіанство, неогегельянство, неомарксизм і т. п. Метод протиставляється системі як прогресивне реакційному.
І нарешті, серед послідовників класика з'являється той, хто застосовує його метод для зміни самого методу. Школа входить в останній етап буття, що переборює її як школу і творить щось нове – оригінальний метод і систему. Цей етап можна назвати новаторським.
Новатор завжди вступає в трагічне протиріччя зі школою, тому що виходить за її межі. Він може прийти під час критичного етапу школи, коли розмиваються її межі, але може з'явитися і на самому початку її ортодоксального буття. Тоді його буття найбільш трагічно. Однак саме в трагічному бутті новатора філософія стає дійсністю і саме він може стати наступним класиком.
Н. Хамітов
ФІЛОСОФСЬКА ЕСЕЇСТИКА (ЕСЕЇСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ) – спосіб буття філософії в культурі, у якому досягається гармонія понятійного й образного. Цю гармонію можна назвати смислообразом. Всесвітньо відомими філософами-есеїстами були Б. Паскаль, Ф. Ніцше, М. Бердяев, А. Камю.
Теоретична філософія також з необхідністю містить у собі чуттєво-інтуїтивне начало – для осягнення світу в його цілісності, але логіка понять перемагає в ній логіку образів і почуттів. "Справжньою формою, у якій існує істина, може бути тільки наукова система її", – категорично заявив Гегель. З тих пір безліч мислителів відмовляли філософської есеїстиці в праві виражати істину системою. Дійсно, з точки зору теоретичної філософії, що сприймає себе єдино можливою, есеїстична філософія є або тупиковий хід філософствування, щось легковажне та нестроге, або всього лише передумова теоретичного мислення. Звідси есеїстична філософія представляється чимось безсистемним чи, у кращому випадку, перед-системним. "Тільки в понятті істина набуває стихію свого існування", – наполягає Гегель. Озброївши цією аксіомою, він іронізує над прихильниками філософського знання, вираженого за допомогою смислообраза-інтуїції, що представляється йому чимось подібним до сновидіння.
Єдино можливим способом осягнення істини для Гегеля є логічний рух понять, який знімає абстрактний характер кожного з них. Заворожений магією цього руху, Гегель не має потреби в образі, що дає інше – миттєве – знання про всезагальне. З цих позицій заява про безсистемність есеїстичної філософії виступає найбільш м'яким визнанням її гріхів стосовно процесу освоєння істини.
Однак претензії понятійного мислення мати монополію на істину можуть бути оскаржені. Звичайно, на перший погляд, у контрасті з науковою системою філософська есеїстика здається нам безсистемною. Тим більше, що прихильники есеїстично-образного способу філософствування самі негативно висловлювалися про систему. Характерне висловлення одного із представників німецького романтизму В. Г. Вакенродера: "Хто повірив у систему, той вигнав із серця свого любов до ближнього! Краще вже нетерпимість почуття, ніж нетерпимість розуму".
Ми можемо говорити про заперечення в есеїстичній філософії саме понятійної системності, а не системності взагалі. І в цьому запереченні стверджується щось нове і незвичайне – нове буття системи в есеїстичній філософії: зв'язок ідей не необхідним, а вільним образом. Вільне буття системи потребує і нового методу. Цю думку цікаво виразив Ф. Шлегель: "Метод вільного мислення, тобто філософія, не повинен складатися механічно, як залізна кольчуга з незліченної безлічі одноманітних маленьких ланцюжків і... кілець-суджень і їхніх логічних зчеплень, як це має місце в математиці. Метод узагалі не повинен бути одноманітним, і дух ніколи не повинен знаходитися в служінні методу, жертвуючи сутністю заради форми".
В есеїстичній філософії ідеї зв'язані більш глибинно і внутрішньо, ніж у теоретичній філософії, а тому – менш очевидно. Осягнути їхній зв'язок можна не в поняттєво-логічному міркуванні, а в интуїтивно-співтворчому акті. Есеїстичне філософствування є незавершене і розімкнуте філософствування, яке потребує творчої активності сприймаючого.
Усе сказане дозволяє трактувати есеїстичну філософію як афористичну – її зміст тяжіє бути вираженим у формі афоризму. Ідеї й афоризми в есеїстичній філософії самі можуть об'єднатися в афоризм, стати мета-афоризмом.
Есеїстична філософія є філософія екзистенції – філософія переживання, філософія особистості, тому що вона безпосередньо виражає духовні і душевні стани філософа в їхньому протиріччі і єдності. Філософське есе – це своєрідний філософський щоденник особистості. Розгортання в тексті власного Я тут не менш значиме, ніж зміст проблеми. Більше того, зміст проблеми безпосередньо і природно зливається з Я філософа. На відміну від теоретичної філософії, де філософ прагне відсторонитися від свого Я, говорячи про нього як про суб'єктивне, прагне сховати особистісне начало за логікою понять, яку він називає об'єктивною логікою, у есеїстичній філософії Я філософа вільно і відкрито виявляється в тексті.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 38. Приємного читання.
