Забігаючи наперед, ми назвали остаточну кантівську відповідь на головне питання про людину. Проте є сенс уважніше розглянути питання: "Що я можу знати?". Перш ніж розмірковувати про світ, спочатку потрібно вивчити сам інструмент пізнання, – ось вихідна позиція Канта. Де гарантія, що та картина світу, що знаходиться в нас у свідомості, адекватно відображає реальний стан справ? Кант ставить далеко не просте питання. Так, наприклад, нам здається зрозумілою тривимірність простору, проте це зовсім не так очевидно: тварини з фасеточним зором сприймають світ як двомірний.
Кант образно називає просторове сприйняття світу окулярами на очах людини, що впорядковують світ, як їй потрібно. Так само семиколірний спектр, що сприймається людським оком, є характеристикою саме людського сприйняття: сучасні біологи стверджують, що собаки сприймають світ чорно-білим, коні в червонуватих тонах.
Продовжуючи ідеї Канта, можна сказати, що наші органи чуттів є ніби фільтрами, що особливим чином заломлюють, сортують інформацію про світ, що з усіх боків насувається на людину. Тому картина світу, яку ми бачимо, задається не тільки самим світом, а й особливостями нашого сприйняття.
Таким чином, світ розпадається на "річ у собі" і явище ("річ для нас"). Розум повинен знати свої межі, які йому визначає "річ у собі", необхідно подолати упереджену думку про всемогутність наукового знання. Кант створює, образно кажучи, карту країни пізнання, яка дає змогу оцінити ті можливості, якими володіє людина-мандрівник у своїй пізнавальній діяльності. Магістральна дорога, що веде вглиб країни пізнання, – це чуттєвість. Простір і час є апріорними[1] формами чуттєвості: вони впорядковують зовнішній (простір) і внутрішній (час) досвід людини.
Кант називав свою систему трансценденталізмом – тобто рішенням питання про позамежові можливості людини і її знання. В будь-якій проблемі питання про умови і можливості є ключовим. Наприклад, як можливе знання? Щоб відповісти на це питання, необхідно розібратися, якою є форма знання і яким є його зміст. Формою знання є поняття, категорії. За змістом воно образне, чуттєве. З боку форми – знання активне, з боку змісту – пасивне: форма створена нами, матеріал – подано. З боку форми – знання – це творчість, з боку змісту – відображення. Механізм пізнання діє таким чином: "речі в собі" впливають на нашу чуттєвість, породжуючи відчуття – сирий матеріал для знання. Хоча відчуття породжуються "речами в собі", вони нічого про ці речі не говорять. (Так, наприклад, відчуття болю саме по собі не несе інформації про джерело цього болю, щоб одержати таку інформацію, в справу має втрутитись активність розуму.)
Активність розуму виявляється у творенні категорій пізнання. Але як з'єднуються між собою категорії й емпіричні відчуття, утворюючи знання? За допомогою продуктивної уяви, – відповідає Кант. Розуміння того, що в основі будь-якого пізнання лежить саме уява, – одна з головних заслуг Канта. Кульмінацією "Критики чистого розуму" є кантівське вчення про антиномії розуму – такі суперечності мислення, що виникають за необхідністю. Коли раціональне мислення намагається охопити світ у цілому, воно неминуче впадає в антиномії – опиняється "розтягнутим" між тезисом і антитезисом, які прямо протилежні один одному, але в однаковій мірі доказові.
Наведемо приклад кантівських антиномій:
| Тезис | Антитезис |
| 1. Світ має початок (межу) в часі і просторі.; 2. Все в світі складається з простого.; 3. У світі існує не тільки природна причинність, а й свобода.; 4. Причиною світу є якась Абсолютна Істота. | 1. Світ в часі і просторі безмежний.; 2. Немає нічого простого, все складне.; 3. Ніякої свободи немає, все здійснюється за природними законами.; 4. Немає Абсолютної Істоти ні в світі, ні поза світом як його причини. |
"Людський розум, – пише Кант у передмові до "Критики чистого розуму", – спіткала дивна доля: його обсідають питання, яких він не може позбутися, тому що вони нав'язані йому його власною природою, але водночас він не може відповісти на них, тому що вони перевершують його сили"[2]. Якщо розум вичерпав сили в антиноміях, це не означає безсилля людини. Необхідно вийти за межі розуму в сферу віри.
Врешті-решт, помилковими є і тезис, і антитезис – вони мають відношення лише до світу явищ, у світі ж речей "самих по собі" можливе щось третє. Так, наприклад, найважливішу, на думку Канта, третю антиномію можна інтерпретувати таким чином: людина живе в двох світах, у світі явищ вона лише ланка причинного ланцюга і заручник обставин, оточення і виховання. Але людина причетна і до світу свободи, даного їй "зсередини" і який ріднить її з Богом. У творчості людини і реалізується зв'язок між двома світами. Але між ними знову і знову виникає суперечність. Як розв'язати цю суперечність особистості і оточуючого її суспільного й природного середовища, суперечність свободи і необхідності?
Категоричний імператив
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Суперечність розуму із самим собою“ на сторінці 1. Приємного читання.
