В істинно філософському напрямку колективне не придушує особистісне саме тому, що існує як діалог, у якому ніхто не має право виняткового володіння істиною.
У філософському напрямку можуть об'єднатися філософи-теоретики, есеїсти і філософські художники. Доречно згадати течію енських романтиків – спільноту переважно есеїстів і художників, – в яку вільно входив філософ-теоретик Шеллінг. Філософський напрямок, що з'єднує теоретичну філософію, філософську есеїстику і філософське мистецтво, може бути найбільш плідним – у ньому відбувається найбільша відкритість до усього нового.
Н. Хамітов
X
ХАРИЗМА (від грець. harisma – божественний дар) – здатність особистості глибинно впливати на спільноту, маючи образ героя, святого чи генія в очах своїх послідовників. Поняття "харизма" вперше було використане в соціологічних концепціях Вебера і Трьольча. Людина з харизмою розкриває свій потенціал, стаючи харизматичним лідером. Це відбувається тоді, коли людина з харизмою має комплекс ідей, які вказують шлях розв'язання суттєвих для спільноти суперечностей.
Авторитет харизматичного лідера сприймається на позасвідомому рівні і не підлягає критичній оцінці. Це відбувається тому, що харизматичні лідери здебільшого з'являються у кризові періоди розвитку соціальних систем (Б. Наполеон, В. Ленін, А. Гітлер.). Дана обставина постійно породжує умови для розвитку фанатичного служіння харизматичному лідеру та його ідеям. Енергія фанатизму – це енергія комплексу ідей, що проголошені харизматичним лідером й перетворені на єдино правильні догми, заради яких можна померти. Стаючи фанатиком, людина віддає харизматичному лідеру свою свободу, жадаючи отримати безпеку або повноту життя. Харизматичний лідер стає для фанатика сакралізованим Супер-Его.
Важливо, що в комунікативній системі "харизматичний лідер – фанатики" інфантильними є не тільки останні, а й сам харизматичний лідер. Фанатики переносять на нього образ батька, а він, приймаючи цю роль, стає залежним від їхнього інфантильного переносу. Ця залежність робить харизматичного лідера тоталітарним лідером. Взаємна інфантильність фанатиків та харизматичного лідера постійно породжує тоталітарні режими, в яких свобода особистості кладеться на олтар загального щастя.
Проте харизма лідера не обов'язково породжує тоталітарне буття. Зрілий харизматичний лідер не прагне мати фанатичних послідовників і єдино можливу ідеологію. Він створює відкриті діалогові стосунки зі своїми послідовниками, актуалізуючи їх особистісне зростання.
Н. Хамітов
Ч
ЧОЛОВІЧЕ І ЖІНОЧЕ – фундаментальні вияви буття людини, поєднання яких знаменує цілісність цього буття, приводячи до народження і розвитку нової людини (і/або нового в людині) на біологічному, психологічному, соціальному й екзистенціальному рівнях. Для виконання такого онтологічного завдання на всіх цих рівнях повинні виявити себе і чоловіче, і жіноче.
На біологічному рівні чоловіче і жіноче проявляють себе в сексуальності і реалізації волі до продовження роду, на психологічному і соціальному вони виявляються у феномені гендера, гендерних стереотипів і ролей. На екзистенціальному рівні чоловіче і жіноче розкривають себе як духовність і душевність.
Роздвоєність людського буття на чоловіче і жіноче – одна із самих глибинних його таємниць. Це одна з фундаментальних причин переживання людиною самотності і сирітства. Людське життя народжується з взаємодії чоловічого і жіночого, лише смерть не має потреби в їхньому з'єднанні. Переживання любові, що рано чи пізно наповняє будь-яку людину, говорить про те, що єдність чоловічого і жіночого вище всього тілесного і тимчасового в людському бутті.
Чоловіче і жіноче начала як два шляхи існування є вираженням єдиної людської сутності. Це очевидно хоча б тому, що вони постійно спрямовані до єдності. Але єдину сутність чоловічого і жіночого потрібно вивести з їхньої взаємодії, а не стверджувати її, відсуваючи убік трагічну проблему з'єднання і самотності чоловіка і жінки. Лише тоді в абстрактні й сухі дослідження людини увійде стихія життя.
Н. Хамітов
Щ
ЩАСТЯ – переживання вищої повноти й осмисленості буття, стан радості від того, як складається життя. Категорії "смисл життя" і "щастя" можна співвіднести з категоріями "можливість" і "дійсність".
Виходячи з учення Сократа, щастя є процес вільного пізнання себе і світу в діалозі з іншими людьми. Платон бачить смисл щастя людини в осягненні світу ідей і поєднання з ним безсмертної душі, щастя для суспільства – це справедливість. Епікур усвідомлює щастя як відсутність страждання – у спокої, що є результатом досягнення самодостатності й відстороненості від життя суспільства, звідси життєве кредо: "Прожити непомітно".
Щастя для Августина Блаженного – у досягненні людиною стану любові до Бога і подоланні тієї частини особистості, що розчинилася в земному. М. Фічіно розуміє щастя як злиття людини з Богом у творчому акті. Г. С. Сковорода бачить щастя в "спорідненій праці" людей, у їхній душевній і духовній взаємодії.
У контексті філософії Ф. Ніцше щастя можна розуміти як процес еволюціонування людини через реалізацію волі до влади над собою і світом. У марксизмі щастя трактується як суспільна практика, що переборює відчуження людини. Е. Фромм бачить щастя в реалізації стратегії біофілії – стратегії любові до життя в різних його проявах. М. Бердяев називає щастям свободу духу, який реалізується у творчості, що з'єднує людське й Божественне.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 40. Приємного читання.
