Знаменитий категоричний імператив Канта є тим загальним моральним законом, що дає змогу людині розв'язувати суперечності свободи і необхідності. Але це досить своєрідний закон. "Він, – пише Кант, – стосується не змісту вчинку і не того, що з нього витікає"[1]• Цей закон не вказує людині ні на які конкретні обов'язки і нічого не забороняє. Він вимагає одного: в усіх своїх вчинках людина повинна приймати рішення самостійно. "Принцип самостійності, автономії волі – стверджує Кант, – є єдиний принцип моралі"[2].
Чого ж, власне, вимагає від людини такий моральний закон? Оскільки основна проблема моралі – вирішення питання, що є добро, а що – зло, то кантівський принцип автономії волі означає, що немає і не може бути ніяких остаточних і готових відповідей на ці питання. У кожному конкретному випадку вони – продукт творчого рішення особистості. Людина повинна брати на себе ризик самостійного рішення і відповідальності за наслідки свого вчинку, тобто, чинити так, ніби від її діянь залежить доля всієї світобудови.
"Чини так, ніби максима твого вчинку за допомогою твоєї волі повинна стати загальним законом природи", – така формула моралі за Кантом.
Проте, як бути, якщо людина не хоче ризикувати там, де йдеться про добро і зло, адже вона – не Бог і в неї є побоювання, що своїм втручанням вона може наробити багато лиха? Відповідь одна: людина не може не ризикувати. Кожний момент її життя – це момент вибору між добром і злом. Заслуга Канта полягає в тому, що своею етикою він розвив найглибинніший пласт євангельської моралі – моралі вільного вибору. Адже всі заповіді Христа зводяться до того, що людина наділена часточкою божественної сутності – творчістю, що вона повинна діяти, виходячи зі своєї свободи волі, і брати на себе всю відповідальність за наслідки своїх учинків.
Добро, що йде від Бога, знаходиться всередині людини. Реалізація його є подвигом особистості. Не можна не погодитися з Ю. Бородаєм, який пише: "Найпарадоксальніша риса кантівської етики полягає в тому, що вона категорично вимагає від нас усі сили свої покласти на боротьбу за добро і, водночас, запроваджує найсуворішу заборону на загальне визначення добра, відкидає всі змістовні "правила" добра, що нав'язуються людині ззовні"[3]. Отже, вміння робити добро, за Кантом, – це найвищий творчий акт, а всяка творчість – ризик, і саме готовність до ризику є міра творчого таланту.
Так "на що ж сподівався" все-таки цей дивний кенігсберзький мудрець, який стверджував, що розум є нашою єдиною опорою і водночас вказував на межі розуму?
У передмові до другого видання "Критики чистого розуму" Кант написав багатозначну фразу: "Мені довелося обмежити (aufheben) знання, щоб звільнити місце для віри". Він ужив дієслово "aufheben", яке поєднує в собі суперечливі смисли: підняти й обмежити, усунути і зберегти.
Отже, Кант приходить до віри, не принижуючи розум, а підносячи його. Віра є потойбічне буття розуму. З цього приводу А. Гулига сказав чудові слова: "Кант усунув знання зі сфер, що йому не належать, він високо підняв їх, посадив під арешт, за грати своєї критики, і таким чином зберіг їх у їх чистоті і силі"[4].
Йоганн Готліб Фіхте: "Я" як діяльне начало
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Категоричний імператив“ на сторінці 1. Приємного читання.
