Фіхте не переставав повторювати, що його "система від початку і до кінця є лише аналіз поняття свободи". Сучасний історик філософії Π. П. Гайденко дуже вдало назвала вчення Фіхте "пантеїзмом свободи": якщо Спіноза створив пантеїзм природи, ототожнивши Бога і природу, то Фіхте ототожнив свій першопринцип із свободою і за допомогою її намагався пояснити все існуюче.
Цей культ самостійності людини, покладений в основу системи, – наслідок впливу протестантизму та ідей Реформації на філософську думку. Як ми пам'ятаємо, Реформація піднімала "авторитет віри", розбиваючи "віру на авторитети": вона поверталася до початкового християнства, підносячи Писання і звільняючи людину від панування над нею авторитету церкви і церковної догми. Продовжуючи цю тенденцію, Фіхте зосереджується на "принципі Я" як началі, що заперечує і відкидає будь- які зовнішні авторитети та історичну традицію.
Протестантизм надає максимальні можливості для розвитку раціонального начала, недаремно німецька класика вважається вершиною філософської строгості та вивіреності, але він же, всупереч своїй волі, визначає і межі раціо: вони там, де людина починає задихатися від нестачі життєвого, онтологічного обрію в абсолютно гносеологізованому світі.
Зростаючи на грунті протестантизму, пафос вільної діяльності людини у Фіхте все-таки замкнутий у пізнавальному відношенні. Його Я творить не стосунки з іншим Я – Ти, а лише Не-Я – об'єкт. Тому творення у Фіхте – всього лиш передумова пізнання. Фіхте не знає діалогових стосунків між людьми, які вищі і за пізнання, і за самопізнання. У своїх вищих формах ці стосунки є любов'ю.
Саме тому в пізній період творчості Фіхте апологія свободи уживається в нього з теорією "замкнутої торгової держави", що так нагадує тоталітарну систему казарменого комунізму. Проглядається певний зв'язок творчості Фіхте і з іншим тоталітарним режимом: Фіхте був одним із тих, чиї книжки не спалювали фашисти. У Фіхте досить сильний дух німецького патріотизму: у 1812 р., будучи ректором Берлінського університету, він пішов у відставку через свою ненависть до Наполеона і вступив до лав народного ополчення для боротьби з французами. У 1808 р. ним були написані знамениті "Промови до німецької нації". М. Мамардашвілі зробив цікаве зауваження, що саме з Фіхте починається феномен національної філософії, зокрема німецької філософії, – до нього філософія (у тому числі і кантівська) мала всесвітнє громадянство.
Отже, Фіхте звів "Я-принцип" на престол, але він же став одним із перших, хто скинув його. Це обумовило його різку критику індивідуалізму в пізній період творчості. "Афект самостійності" став для нього вираженням корінного зла в людині – самоутвердження егоїстичного індивідуалізму. Свободу він став розуміти як звільнення вад усього індивідуального, як відмову від "самості"[1]•
Фіхте відкидає індивідуалізм, але не приходить до персоналістичного трактування людини. Не бачачи сенсу в спілкуванні Я–Ти, Фіхте співвідносить людське Я лише з абсолютним загальним принципом, в якому Я повинне розчинитися, втрачаючи особистісні риси:
"Доти, поки людина прагне бути чимось сама по собі, Бог не приходить до неї, тому що ніхто з людей не може стати Богом. А як тільки вона усуне себе повністю, до самих коренів, залишиться Бог і буде все в усьому... Це самознищення являє собою перехід до вищого життя"[2].
Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг: філософія тотожності
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Парадокси свободи у вченні Фіхте“ на сторінці 1. Приємного читання.
