"Срібний вік" російської класичної філософії – це період розвитку філософської культури Росії перших двох десятиліть XX ст. Він приніс нові вчення про людину. Які істотні риси цього періоду?
Насамперед його характеризує поворот до релігії і містики широких прошарків інтелігенції Росії, що визначило глибинний настрій філософії "срібного віку". Цікаве зауваження робить М. Лосський про те, що в другій половині XIX ст. у Росії "інтелігенція мало цікавилася питаннями релігії. Одна її частина болісно займалася проблемою усунення від влади самодержавства, а інша так само односторонньо була поглинена... проблемою запровадження соціалізму. Наприкінці XIX і початку XX ст. значна частина російської інтелігенції звільнилася з полону цього хворобливого моноідеїзму"[1].
У період "срібного віку" відбувається діалог церковних (насамперед православних) і світських мислителів, вони разом обговорюють проблеми людини, її місця у світі, її можливостей і меж. Так, наприклад, у 1901 р. у Петербурзі було засноване "Релігійно-філософське товариство", в якому брали участь як церковники, так і миряни.
Можна з усією впевненістю сказати, що російська філософська думка "срібного віку" – це релігійно-філософська думка. Спектр її надзвичайно широкий. З одного боку – це такі православні мислителі-теологи, як отець Павло Флоренський і отець Сергій Булгаков, з іншого боку – вільний релігійний філософ Микола Бердяев, і нарешті, ще одну грань російської філософії "срібного віку" виявляє трагічно-скандальний релігійний вільнодумець Василь Розанов.
Говорячи про релігійний характер філософської думки "срібного віку", не варто забувати про те, що на неї величезний вплив мали не тільки Достоєвський, Толстой, Соловйов, Блаватська, а й Ніцше та Маркс. "Срібний вік" народжував свої вчення про людину в діалозі і полеміці з усіма цими мислителями.
Точно так само, як і в "золотому віці" свого існування, російська філософія тяжіє до філософського мистецтва. Особливо цікавими тут є ідеї поетів-символістів – Андрія Белого і В'ячеслава Іванова. Досить цікава поезія і проза Валерія Брюсова.
Ми коротко зупинимося на позиціях Василя Розанова, Андрія Белого і Сергія Булгакова, які досить точно визначають проблему меж людини.
У різноманітній і суперечливій творчості Василя Розанова (1856–1919 pp.) проблема меж людини ставиться насамперед як проблема меж статі.
Стать трактується Розановим дуже неоднозначно. З одного боку – стать це благо, поєднання статей породжує родове життя, що є для Розанова вищим проявом людського життя. З іншого боку – стать спричинює самотність людини, яка може зруйнувати родове життя.
Розанова болісно переслідує проблема "третьої статі", якій присвячена його найоригінальніша книга "Люди місячного світла". Розанов із жадібною цікавістю аналізує життя чоловіків і жінок, які психологічно поєднують у собі риси чоловіка і жінки. Його ставлення до цих людей суперечливе – від потаємного презирства до такого ж таємного замилування. Саме вони, на думку
Розанова, залишають межі роду, створюючи релігійні рухи і філософські системи. Розанов і у своїй психіці знаходить багато жіночого.
Надто сильна цікавість до плоті, тілесності парадоксально поєднується в Розанова з його концепцією свободи духу від плоті. Межі духу – це межі втілення. Сам же дух безмежний. Після смерті тіла дух є "форма чистого існування, не обмежена нічим". Для Розанова, який розривається між голосом Плоті і голосом Духу, напрочуд характерне персоналістичне бачення Бога. Саме Бог є вищою межею і безмежністю для Розанова. Він пише: "Я люблю Того, Хто змушує мене сумувати і радіти, Хто зі мною говорить, мені дорікає, мене розраджує.
Це Хтось. Це – Особа. Бог для мене завжди "він". Або "ти" – завжди близький.
Мій Бог – особливий. Це тільки мій Бог; і більше нічий. Якщо ще "чийсь" – то цього я не знаю і не цікавлюсь.
"Мій Бог" – безкінечна моя інтимність, безкінечна моя індивідуальність. Інтимність схожа на лійку або навіть на дві лійки. Від мого "суспільного я" йде лійка, що звужується до точки. Через цю точку-щілину проходить тільки один промінь: від Бога. За цією точкою – інша лійка, але вона не звужується, а розширюється в безмежність: це Бог... Так що Бог
• 1) і моя інтимність,
• 2) і безмежність, в якій світ є частиною"[2].
Андрій Бєлий (1880–1934 pp.) – фундатор символізму – системи розуміння світу як цілого в процесі художнього символотворення. Межі людини для Белого – це межі раціональності, яка не дає істинного пізнання світу, а лише "систематизує відсутність пізнання".
Безмежність і всемогутність людського Я можливі в мистецтві – насамперед у поезії – в символічних осяяннях, що осягають істинну суть життя і творять її. Входячи в життя через переживання, символи поезії стають реальністю більш високого порядку, ніж реальність матеріальних відношень.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Срібний вік" російської класичної філософії“ на сторінці 1. Приємного читання.
