Н. Хамітов
СПРАВЕДЛИВІСТЬ – етична категорія, що позначає відношення до людини і світу на основі уявлень про права людини. Справедливість реалізується в діях, обумовлених розумінням належного. Фундаментальною особливістю справедливості є об'єктивна оцінка вчинків і прийняття відповідальності за них.
В архаїчних суспільствах справедливість – це відповідність традиціям і покарання за їх порушення. Для культури індуїзму справедливість уособлюється в ідеї карми – у законі відплати в наступному житті за вчинки життя нинішнього. У більшості давньокитайських релігійно-філософських систем справедливість – це відповідність природному порядку речей, вираженому в "Дао" – гармонії енергій "Ян" та "Інь". Для Конфуція справедливість є нагородою за чесноту (де), у суспільстві вона виявляється як благопристойність (лі).
У філософії Платона – справедливий устрій суспільства полягає в чіткому поділі на три стани: філософів-правителів, воїнів, а також ремісників і хліборобів – кожна людина в залежності від здібностей повинна зайняти свою ступінь. У середньовічній філософії мова йде про божественну справедливість, що виражається насамперед у тому, що праведників очікує рай, а грішників – пекло.
Новий час поєднує поняття справедливості і рівності, що в XX – XXI століттях трансформується в ідею рівності всіх перед законом, а також рівних можливостей в одержанні освіти й професійної реалізації. Таке розуміння справедливості породило концепт "соціальної справедливості", смисл якого значно варіюється в різних культурах і країнах. Навряд чи може бути виведена однозначна "формула справедливості", розуміння справедливості і несправедливості в кожному конкретному випадку вимагає індивідуального підходу.
Усвідомлюючи екзистенціальні мотиви закликів до боротьби за справедливість, можна припустити, що вони дуже різноманітні, але основними є помста чи любов. Перший мотив породжує руйнівний рух за справедливість, другий – плідний.
Н. Хамітов, С. Крилова
СТРАХ – екзистенціальна ситуація (екзистенціал), у якій людина переживає небезпеку, що загрожує її існуванню.
Найбільш розповсюджений страх у буденності – це страх покарання і відторгнення суспільством у результаті порушення його норм і заборон, страх самотності. Такий страх породжує бажання бути "не гірше інших". Це постійне існування під наглядом соціального середовища, що відтворює бажання догодити соціальному середовищу і бути подібним йому.
Страху протистоїть усвідомлення. Усвідомлення – це приручення страху, спроба зрозуміти його причини. Усвідомлення та пізнання буденності приводять людину до ілюзії оволодіння страхом. Виникає відчуття, що, пізнавши систему родових заборон, людина рятується від страху. Але страх залишається, тому що в ньому закладений не тільки зовнішній, а й внутрішній зміст. Залишається страх самого себе, вічна непізнаність себе. Страх – це переживання своїх меж, які можна перебороти, але в яких можна і залишитися назавжди. З цим пов'язана суперечливість природи страху, який одночасно і притягає, і відштовхує.
Чи існує чоловічий і жіночий страх? На перший погляд здається, що чоловіча і жіноча форми страху єдині по змісту і різні за формою прояву. Хлопчик – юнак – чоловік виховується стриманим до власного страху й співчутливим до страху протилежної статі; дівчинка – дівчина – жінка може, і навіть зобов'язана виявляти страх як вираження жіночності.
Однак більш глибоке міркування приводить нас до того, що чоловічий і жіночий страх сутнісно різні. Чоловік менше, ніж жінка боїться бути скомпрометованим перед родом, його страх – це страх утратити себе, своєї мужності. Жінка, з одного боку, більше страшиться соціального середовища, його думки про себе, а з іншого боку, часто вона відчуває страх не за себе, а за інших – коханих і дітей.
Н. Хамітов
Т
ТАБУ (полінезійськ.) – заборона на ті чи інші дії, яка має ритуальний характер та існує на межі свідомості та позасвідомого. Згідно з дослідженнями сучасних антропологів, табу існують у всіх первісних суспільствах.
У психоаналізі З. Фрейда і в роботах його послідовників поняття "табу" набуває значення моральної заборони, яка призводить до витіснення бажань у сферу позасвідомого і породжує сексуальні комплекси. Табу стає характеристикою не лише первісних народів, а й наших сучасників, більше того, характеристикою індивіда. З точки зору 3. Фрейда, в індивідуальній психіці табу конституюються такою реальністю як Супер-Его (Над-Я). К. Юнг пов'зує механізм реалізації табу з архетипами колективного позасвідомого.
(Див. також: заборона і воля, психоаналіз).
Н. Хамітов
ТАЛАНТ – (від грецького talanton – міра, у переносному значенні – рівень здібностей) – яскраво виявлені здібності людини в певній сфері діяльності, міра актуалізації її особистості.
Показниками таланту є продукти творчості – цивілізаційно- технічної чи духовно-культурної, які вирізняються оригінальністю, новим підходом. Особливості таланту вияскравлюються при зіставленні його з феноменом геніальності. Талант, як правило, обмежений однією сферою діяльності, геній тяжіє до універсальності. Гегель вважає, що "талант є специфічною, а геній – всезагальною здатністю". О. Вейнінгер зазначає, що талановитість є спадкоємною, часто родовою особливістю (сім'я Бахів), геній же не може бути успадкованим, це суто індивідуальний феномен (Іоганн Себаст'ян Бах). В залежності від своєї соціальної та моральної спрямованості талант може мати як конструктивні, так і деструктивні вияви.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 31. Приємного читання.
