Н. Хамітов, С. Крилова
ПРОТИРІЧЧЯ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ – протиріччя, що розв'язуються тільки у творчому акті через свідому діяльність людей – проходячи шлях від духовного до практичного.
Тільки творчість є процесом розв'язання протиріч, що стали перешкодою розвитку людства. З іншого боку, у процесі творчості завжди виникають нові протиріччя. Ці протиріччя виступають реальністю, що з'єднує мислення про буття і саме буття. Розв'язання протиріч у творчій діяльності розвиває світ людини, а разом із ним – і весь світ у цілому. Протиріччя людського буття можуть бути тимчасовими і локальними, але є й вічні; це трагічні протиріччя людського буття, тому що вони не розв'язні в жодному з часів людської історії.
Н. Хамітов
ПСИХІКА – процес і результат відображення суб'єктом об'єктивної реальності і, одночасно, особлива суб'єктивна реальність з власними іманентними закономірностями. Психіка – основний предмет психології як науки.
Поняття психіки укорінене в давньогрецькому "псюхе" – (душа). У Гомера слово "псюхе" використовується у двох смислах: 1) життєва сила, що покидає людину в момент смерті; 2) примара, що блукає в підземному царстві Аїда по смерті. У піфагореїзмі та орфізмі "псюхе" усвідомлюється як "даймон" – безсмертна істота, що мандрує в тілах людей та тварин, аж поки не очиститься і не покине тілесний світ. У неоплатонізмі "псюхе" протиставляється розуму ("нусу"); вона є опосердкуванням між світом розуму та тілесним світом.
Якщо в психіці тварин домінують інстинктивні процеси, а свідомість по суті є сукупністю умовних рефлексів, то психіка людини – складна система взаємодії свідомого та позасвідомого, в якій свідоме завдяки рефлексії та волі може впливати на позасвідоме. Свідомість людини здатна не тільки витісняти, але й сублімувати імпульси позасвідомого. Ці ідеї складають основу вчення про психіку в психоаналізі і стають архетиповими для багатьох традицій психології у XX столітті.
Цілісний характер психіки підкреслює гештальтпсихологія. В екзистенціальній психології психіка протиставляється екзистенції. Розвиваючи вказані ідеї, актуалізуючий психоаналіз та андрогін-аналіз, методологічною основою яких є екзистенціальна антропологія та метаантропологія, трактує психіку людини як специфічне буття, яке є опосередкуванням між світом особистості й соціальним і тілесним світами та включає в себе як свідомі, так і позасвідомі процеси.
Н. Хамітов
С
САМОТНІСТЬ – екзистенційна ситуація (екзистенціал) людського буття, у межах якої відбувається зовнішнє чи внутрішнє відокремлення людей. Самотність є результатом колізій комунікації, що породжуються виявленням людини у світі як неповторної особистості. Тому проблема самотності є однією з вічних проблем людського існування. Вона стає надзвичайно актуальною саме в наш час – час деконструкції світоглядних орієнтирів і спроб знайти нові умови для комунікації.
Проблема самотності у розгорнутому вигляді в європейській філософії вперше була поставлена Б. Паскалем, який розглядає самотність передусім як факт страждання. На відміну від нього, у творчості Г. Сковороди ми зустрічаємо розуміння позитивного сенсу самотності, яка реалізується у свідомому усамотненні і може привести до нової комунікації та взаємодії зі світом – "сродної праці".
У XIX столітті ідеї Б. Паскаля продовжуються у творчості А. Шопенгауера, який вбачає у самотності фатальний результат "волі до життя". Глибокі роздуми про самотність людини ми зустрічаємо в І.В. Гете, який називає її причиною відокремленість людської особистості від трансцендентного світу. На відміну від нього, Ф. Ніцше вважає причиною самотності людини її відчуження від власних надлюдських перспектив; з іншого боку, самотність, на думку мислителя, стає відчуженням людини, яка освоює ці перспективи, від інших людей. У XX столітті тема самотності порушується у екзистенціалізмі, персоналізмі та "комунікативній філософії".
Необхідно розрізняти зовнішню самотність і самотність внутрішню або екзистенційну. Перший різновид самотності є результатом обставин, що приходять у життя людини ззовні; він є предметом соціально-психологічного дослідження. Внутрішня самотність, яка є наслідком особистісного розвитку людини, може бути осягнута як психологічними, так і філософськими дослідженнями. Проте якщо психологія досліджує внутрішню самотність переважно у буденному вимірі людського буття і прагне знайти можливості її подолання в буденній комунікації, то філософія тяжіє до розуміння сенсу самотності за межами буденності – у граничному та метаграничному бутті людини. Таким чином, філософське осягнення феномену самотності спонукає розглядати його у різних вимірах людського буття.
Внутрішня самотність породжується відкритим, трансцендуючим характером людського буття – є результатом постійного виходу екзистенції за свої межі. Це призводить до того, що людина постійно стає внутрішньо самотньою по відношенню до попереднього стану свого Я, а також до свого оточення. Другою фундаментальною причиною внутрішньої самотності є розділеність людського роду на дві статі – чоловічу та жіночу. Вихід за межі внутрішньої самотності можливий лише у внутрішній комунікації, яка вільно розгортається на основі глибинних смисложиттєвих орієнтацій.
Внутрішня самотність людини виявляється й долається в трьох фундаментальних екзистенційно-особистісних вимірах: буденному, граничному та метаграничному бутті. Внутрішня самотність у буденному бутті людини, фундаментальною ознакою якого є безособовість, переживається передусім в такому стані як нудьга, яка частково знімається й відроджується знову у феноменах турботи та святковості. У граничному бутті людини, яке є запереченням буденності через наростання вольового начала на шляху його заглиблення у творчість та владу, буденна самотність стає граничною самотністю і виявляється в таких екзистенціальних ситуаціях, як туга, закоханість, жах, відчай. У метаграничному бутті, що є виходом за межі маніпуляції та об'єктивації буденного і граничного буття в простір актуалізації особистості, самотність втрачає свій фатальний характер і стає новою реальністю – усамітненням як вільно обраною самотністю. Вихід за межі самотності в метаграничному бутті людини можливий через феномени толерантності та любові, що знаменують собою вищі прояви внутрішньої комунікації.
Н. Хамітов
СВІДОМІСТЬ – спрямована розумова активність, що відображає і трансформує буття. Змістом свідомості є образи, уявлення, припущення, поняття. Свідомість може бути спрямована як на зовнішній світ, так і на себе, стаючи самосвідомістю. Постійна зміна зовнішньої і внутрішньої спрямованості свідомості – сутнісна особливість людини. Це означає, що свідомість не тільки виражає, а й визначає буття людини.
Свідомість завжди спрямована на визначений об'єкт усередині чи зовні людини, перетворюючи її в суб'єкта як носія цілеспрямованої активності – діяльності. Діяльність стає опосередкуванням, через яке свідомість змінює світ. При цьому акти свідомості з'єднуються з актами волі, а об'єкти перетворюються в цілі. Так у житті особистості реалізується процес цілепокладання, що, з'єднуючись із процесом цілереалізації, стає основою свободи.
Поняття "свідомість" нетотожне поняттю "мислення", останнє не обов'язково спрямоване на один об'єкт і є єдністю свідомості і позасвідомого. Але у певному смислі свідомість можна визначити і як спрямоване мислення. Поняття "свідомість" і "мислення" можна співвіднести з поняттями "розсудок" і "розум". При цьому поняття "усвідомлення", що означає систему актів свідомості по осягненню певного явища і світу в цілому, значно ближче до понять "мислення" і "розум". Усвідомлення, що з'єдналося з переживанням, можна також назвати спогляданням.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 28. Приємного читання.
