З іменем Д. Фрезера пов'язане виникнення ритуальної школи дослідження міфології, у межах якої міфологія постає естетичним обґрунтуванням магічного ритуалу. Б. Малиновський приписує міфології функцію підтримки традицій племінної культури. Л. Леві-Брюль трактує міфологію як об'єктивацію "дологічного" мислення первісної людини; на противагу йому К. Леві-Стросс висуває структуралістську теорію міфу, фундаментальним концептом якої є твердження про специфічну логіку міфології. Остання тенденція розвивається у творчості Е. Голоссовкера. А. Лосев трактує міфологію не просто як факт архаїчної свідомості, а як вищий вияв творчих можливостей людини, що може проявитися в будь-яку епоху.
Однією з найбільш впливових у XX столітті є психоаналітична концепція міфології. 3. Фрейд убачає в міфології культурне оформлення сублімованих позасвідомих бажань; К. Юнг трактує її як вияв архетипів колективного позасвідомого.
У метаантропології міфологія усвідомлюється як сфера трансцендентного культури. Міфологія трактується як реальність, де трагічні суперечності повсякденного буття людини тієї чи іншої культури існують вже у ідеально-знятому вигляді. Міфологія – це той світ, у якому унеможливлюється трагічне. Безперечно, міфологія може мати власні трагізми, але вони настільки далекі від трагізмів культури, що по відношенню до них виступають гармонією і так само сприймаються культурою.
Отже, міфологія породжується культурою й, одночасно, породжує її, надаючи всім сферам буття людини тієї сакральної повноти й піднесеності, без яких культура просто не існує. Міфологія олюднює людину, наповнюючи її прагненням досягти неможливого, того, що в принципі відсутнє в буденному бутті.
Н. Хамітов
МІФОЛОГЕМА – елемент міфології, який з'єднує її в цілісну структуру і дозволяє увійти в комунікацію зі своєю культурою та іншими культурами. Міфологема характеризується діалектикою образного та символічного при домінанті символічного, що робить її способом розмикання та іманентної інтерпретації міфології. Творення міфологеми передбачає як раціонально-рефлексивні, так і чуттєво-образні процеси. У цьому відмінність міфологеми від міфу. Сказане дозволяє усвідомити міфологему як архетип культури.
Можна виділити декілька найсуттєвіших моментів відмінності міфологеми та ідеологеми: 1) Міфологема має вільний характер творення, тоді як ідеологема створюється найманим художником та філософом; 2) ідеологема створюється під впливом волі до влади, міфологема є результатом волі до вільної творчості, волі до натхнення; 3) ідеологема жорстко прив'язана до своєї епохи, міфологема пронизує різні епохи, більше того, весь культурно-історичний тип; 4) ідеологема є замкненою та фінітною, нездатна до діалогу з іншими ідеальними формами, міфологема відкрита і нон-фінітна (незавершена); 5) ідеологема завжди апелює до маси, сприйняття міфологеми є персональним і потребує співтворчості.
Н. Хамітов
МУДРІСТЬ – буття особистості, що досягла гармонії з собою та світом. Така гармонія припускає, що особистість, наділена мудрістю, уникає антагонізмів, вибираючи конструктивні протиріччя, що ведуть до відновлення й розвитку. Але якщо ми будемо трактувати мудрість лише як вибір конструктивних протиріч, як чогось заданого ззовні, то ми обмежимо її як свободу розвитку – розвитку власних протиріч. Мудрість є не тільки гармонійне розв'язання готових протиріч, але і гармонізація самого процесу їхнього виникнення.
Істотною рисою мудрості і філософії, що виростає з неї, є прагнення особистості побачити протиріччя світу як свої власні, а глибоко особисті протиріччя пережити як світові. Людина перестає бути відчуженою від світової гармонії. Розв'язуючи протиріччя себе як світу і світу як себе, вона створює цю гармонію й стає інтимно близькою їй. Вона універсалізується, знаходячи повноту життя й утрачаючи внутрішню самотність людини буденності.
Чи тотожна мудрість філософії? І так, і ні. Мудрість полягає в здатності розв'язувати протиріччя конструктивно, породжуючи нове буття; більш того, вона виявляється в здатності перетворювати деструктивні протиріччя в конструктивні. На відміну від мудреця, філософ підходить до розв'язання протиріч людського буття через філософський текст. Цим він руйнує свою безпосередню гармонію, але наближається до створення нової гармонії – гармонії, що виходить за межі тільки своєї особистості.
У мудреця гармонія як повнота і цілісність його особистості перебуває в межах його життєвого світу. Тому вона часто невимовна в словах. Німота цієї гармонії є наслідок того, що вона є занадто відсторонено-суб'єктивним способом поєднання себе і світу. У філософа, на відміну від мудреця, гармонія усвідомлюється, попадає в стихію слова, і через текст стає доступною іншим людям. Філософ платить за це розривом між життям і текстом і порушенням гармонії власного життя. Створюючи текст, філософ намагається наповнити гармонією весь світ, у цьому будь-який справжній філософ подібний Прометею.
Усе це дозволяє заявити про те, що мудрість є передумова філософії. Філософія, приймає її в себе, поєднуючи буття в гармонії і мислення про неї. У філософії мудрість, яка мовчить, починає говорити. Її голос перемагає споконвічну самотність мудреця – парадоксальну якість особистості, що з'єднала себе і світ. Адже мудрець здобуває самотність володіння індивідуальною гармонією. Стаючи філософом, він пропонує метод знаходження гармонії себе і світу всім мислячим і вільним, очікуючи від них Відповіді.
Н. Хамітов
Н
НАДІЯ – екзистенціальна ситуація (екзистенціал) граничного буття, що виражає відкритість особистості своїм перспективам. Надія – це імпульс, що творить майбутнє. Надія існує у сфері позасвідомого, піднімаючись у свідомість тільки в граничному бутті.
Надія – це стрижень, що пронизує всі ситуації граничного буття. Вона допомагає зберегти цілісність особистості в тузі, оживляє у відчаї і проясняє в гніві. Більш того, надія дозволяє направити потік гніву в конструктивне русло. Саме завдяки надії гнів, наповнений сліпою силою, що руйнує, прозріває, і особистість виходить з його простору з найменшими втратами.
Н. Хамітов
НАДЛЮДИНА – (нім. bermensch) людина, яка в духовному і фізичному відношенні виходить за межі людського. Уявлення про Надлюдину укорінені в міфах про "напівбогів" та "героїв". В Античності ідея Надлюдини використовується не тільки для опису буття правителя, а й мудреця (стоїки). В епоху Відродження Надлюдина починає розглядатися як геній – людина, що має надзвичайні креативні можливості (романське Відродження) і пророк – людина, що глибинно поєднана з трансцендентним своєю вірою (германське Відродження). Ці тенденції продовжуються у Гердера, Гете, у німецькій класичній філософії, романтизмі.
Образ Надлюдини стає центральним у філософії Ф. Ніцше, який трактує Надлюдину як наступну за людиною еволюційну форму. З точки зору Ніцше, Надлюдина відноситься до людини як людина до мавпи; сенс людини і людства – у переході до Надлюдини. Ніцше відмовляє людині в самодостатності: "Людина є канат, що натягнутий між звіром та Надлюдиною". Для Ніцше Надлюдина – це не просто геній чи пророк, вона наповнена волею до влади, яка трансформує її в еволюційно нову істоту.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 23. Приємного читання.
