Феномен магії виникає вже в добу раннього палеоліту. В багатьох культурах магія поділяється на "білу" (позитивну – господарську, лікарську тощо) та "чорну" (негативну, руйнівну). У межах магічного світогляду вважається, що магія завжди використовує можливості трансцендентного світу. Це зближує магію та містику. Проте, якщо магія виявляється передусім як дія, містика є спогляданням. Елементи магії можна зустріти в будь- якій релігії; певною мірою релігію в її ритуальних виявах можна трактувати як сакралізовану магію. При цьому релігії, як правило, або заперечують можливість існування магії за їх межами, або постулюють руйнівний характер будь-якої магії.
У філософії Нового та Новітнього часу феномен магії інтерпретується в межах двох протилежних традицій. З одного боку, існування магії пояснюється помилковим розумінням каузального зв'язку явищ. Цей підхід досягає логічного завершення в концепції Дж.Фрезера. Розвиваючи ідею "дологічного мислення" Леві-Брюль вбачає основою магії віру в спорідненість людини та природи, що характерна для первісних народів. З точки зору Леві-Стросса, природа магії полягає в бажанні натуралізувати людину, тоді як у релігії відбувається антропоморфізація природи.
З іншого боку, маємо своєрідну теорію магії, яка отримала назву окультизму і проголошує магію вищім виявом творчих сил людини. Дана традиція виявляє себе в "герметичних науках" – алхімії та астрології і конституюється в трактаті Агриппи Неттенхеймського "Окультна філософія" (1533 р.). На межі XIX – XX ст. вона розвивається в теософії О. Блаватської та антропософії Р. Штайнера. В межах цих учень поширюється думка, що магія сучасного людства є лише продовженням прадавніх знань та можливостей попередніх по відношенню до людства рас.
Не зважаючи на прогнози кінця XIX ст., магічний світогляд у XX – XXI ст. продовжує розвиватися – у феномені астрології, яка, по суті, набуває статусу астро-психології, а також у нумерології та парапсихології.
Н. Хамітов
МЕНТАЛЬНІСТЬ (від лат. mens – розум, мислення, напрям думок, душевний склад) – духовна і душевна настроєність особистості чи суспільства, що визначає світогляд і світовідношення й обумовлює єдність культурних традицій. Ментальність – це складна та суперечлива взаємодія установок, стереотипів, розумових і образних комплексів, що знаходяться в колективному позасвідомому, з архетипами культури.
Повноцінне осягнення тієї чи іншої ментальності можливе лише в порівнянні її з іншими ментальностями.
Н. Хамітов
МЕТААНТРОПОЛОГІЧНА ДІАЛЕКТИКА – методологія становлення людини в буденному, граничному і метаграничному бутті, що корелює з гегелівським вченням про розвиток суб'єктивного, об'єктивного й абсолютного духу. Однак при цьому є ряд фундаментальних відмінностей. Насамперед у метаантропологічній діалектиці перехід людини і людства з одного етапу на іншій не розглядається як абсолютне зняття, коли кожний наступний етап цілком містить у собі попередній, скасовуючи його значимість. Будь-який етап (час, епоха) існування людини і людства трактується як унікальний і самоцінний.
З цих позицій завершальний етап становлення (метаграничне) не виступає остаточним, він абсолютний, але не закритий для змін – у метаграничному рано чи пізно з'являється нова граничність, а тому розвиток. Усе це стає можливим завдяки використанню діалектико-персоналістичного методу.
Н. Хамітов, С. Крилова
МЕТААНТРОПОЛОГІЯ (від мета – над і антропологія – наука про людину) вчення про межі буття людини, його екзистенціальні виміри, умови комунікації в цих вимірах і архетипові основи культури. Метаантропологія як вчення з'являється вже у пізнього М. Шелера в контексті усвідомлення можливостей трансцендування людини за "межі життя" – у духовний простір, в якому людське з'єднується з божественним, а людина перетворюється в партнера (Mitbildner) Творця. Незалежно від М. Шелера поняття "метаантропологія" було використано американським філософом і культурологом Д. Бідні (Bidney), що трактує метаантропологію як теорію, що вивчає проблеми природи людини, культурної реальності, а також міфу і міфології.
У сучасній українській філософії метаантропологія є однією з тенденцій розвитку філософської антропології, насамперед екзистенціальної антропології Київської світоглядно-антропологічної ніколи. Вона набуває інтегрально-методологічного звучання як проект, що протистоїть метафізиці і трактується насамперед як теорія буденного, граничного і метаграничного буття людини, а також фундаментальних тенденцій еволюції людини і людства та пов'язаних з ними колізій. (Див.: Хамітов Н. Філософія людини: від метафізики до метаантропології).
Зважаючи на те, що проблема вимірів людського буття, а також комунікації характерна для філософської антропології, екзистенціалізму і персоналізму у всіх їхніх різновидах, закономірним буде висновок, що метаантропологія інтегрує підходи філософської антропології, екзистенціалізму і персоналізму.
Метаантропологія є філософською антропологією епохи фундаментальної антропологічної кризи – починаючи від її екологічних аспектів і закінчуючи аспектами ментально-політичними. У цьому плані метаантропологія виступає антропологією взаєморозуміння, антропологією толерантності – системою ідей і концептів, завдяки яким відбувається усвідомлення неможливості досягти подолання антропологічної кризи сучасності через монологічні і самодостатні метанаративи. Метаантропологічний дискурс є виходом за межі замкнутих метанаративних структур у людському бутті, що відповідає реаліям епохи постмодерну.
Метаантропологія може бути розділена на персоналістичну й комунікативну. Персоналістична метаантропологія досліджує людське буття в екзистенціально-особистісних вимірах – буденне, граничне, метаграничне буття; комунікативна метаантропологія вивчає умови і логіку комунікації між різними людськими співтовариствами – у тому числі етноантропологічними. Тому комунікативна метаантропологія з необхідністю стає етноантропологією – вченням про екзистенціальну неповторність етносів і можливості комунікації між ними з огляду на цю неповторність. Метаантропологія як етноантропологія є наукою про умови комунікації етносу й особистості в усій її екзистенціальній повноті, виходячи тим самим на актуальну проблему сучасності – проблему прав людини.
Персоналістична і комунікативна тенденції метаантропології з'єднуються в метаантропології статі, що вивчає духовне і душевне як екзистенціальні вияви чоловічого та жіночого. Такий підхід відкриває для філософії статі розуміння причин внутрішньої самотності чоловіка та жінки й можливості гармонії між ними на рівні цілісної духовно-душевної взаємодії. Усе це робить метаантропологію методологічною і світоглядною основою актуалізуючого психоаналізу й андрогін-аналізу.
(Див. також: архетип культури, екзистенціальна антропологія, етноантропологія).
Н. Хамітов
МЕТАГРАНИЧНЕ БУТТЯ, МЕТАГРАНИЧНЕ БУТТЯ ЛЮДИНИ – див. буття метаграничне.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 21. Приємного читання.
